У людей, які це тримали, були застиглі, а точніше, дуже-дуже повільні обличчя. Здається, вони взагалі не помічали ні стрімкої Арни, ні кадаврів, що йшли за нею з інструментами, ні Влада, що сам транспортував на візку залізничного штабу свою безцінну установку. Втім, «бобик» чекав за першим же рогом.
— Присяжний платить десятку за мітинг, — діловито пояснив Костик. — Якщо з транспарантом — двадцять. Тут депресивний регіон, половину копалень закрито, для людей це гроші.
— Все одно козли, — пробурмотів Влад.
— Ага, проживи з сім’єю на бабусину пенсію, тоді й поговоримо.
— Але ж слухали, — мовила Арна. — І люди в залі, і ці, надворі, — всі слухали! На таку аудиторію прикольно працювати, щоб до кожного дійшло. Самий кайф.
Про сповільненого, але дуже щирого роботягу за лаштунками Богдан їй не сказав. І запитувати нікого ні про що теж не став, хоча вкотре нічого не збагнув із того, що сталося. Чуже життя мчало вперед з шаленою швидкістю, і всі його сили йшли тільки на те, щоб не відстати, — натомість збагнути щось у цьому житті, а надто зробити його бодай частково своїм, здавалося геть нереальним.
Вони знову їхали в потязі. Хоча щойно ж завантажилися, спресувавшись, у «бобик» із правильним написом на кузові — «люди». Богдан досі не звик, прискорений час випадав із його сприйняття цілими блоками, остаточно збиваючи під три чорти внутрішній годинник і календар. І як на зло, на очі не траплялися справжні, бог із ними, з годинниками, — хоча б календарі.
Він прокинувся раніше за Арну, раніше за всіх, за вікном займався світанок, перетворюючи монотонні коробки великого індустріального міста на щось рожево-фантастичне. Світанки стали дуже довгі, надвечір’я теж, лише за ними, швидкоплинними перехідними станами, й було помітно, як далеко ми відірвалися від загального астрономічного часу, зав’язаного на обертанні Землі. «Ми» — дуже вдале слово. Воно дає майстерно вилавірувати від запитання, яке дедалі частіше наполегливо ставало на шляху: а що тут і зараз роблю особисто я?
Арна. Але ж, правду кажучи, дев’яносто відсотків свого підостроженого часу про нього, Богдана, вона не пам’ятала в принципі. Арна відпрацьовувала концерти, розрулювала проблеми в діапазоні від спілкування з місцевими до фальшивого звуку, вона вникала у все, починаючи від Костикових обов’язків і закінчуючи життям і творчістю кожного з кадаврів. І водночас вона завзято мандрувала, не минаючи жодної зустрічної пам’ятки і скрізь вишукуючи нові, не охоплені туристами, і в кожному місті неодмінно провідувала давніх і заводила нових друзів і приятелів, і ні з ким не відмовлялася випити в гримерці, поїсти шашликів на природі чи завалитися в найшикарніший ресторан місцевого значення, і за кожної нагоди слухала аборигенських поетів і музикантів, некривдно критикуючи, а частіше щиро захоплюючись без краплі лестощів… А я вдаю, ніби все це здуріти як цікавить мене. Просто щоб бути поруч. Щоб не відстати.
А ще я з нею… де і коли, до речі, це було востаннє? Гримерку Богдан пам’ятав, і той корсет із безліччю мотузочок, і канапу, і величезне люстро — але в якому місті і, головне, скільки днів тому?
Може, вона в кожну поїздку бере з собою такого ось хлопчика. Їй так зручніше. Не треба гаяти зайвого часу.
Арна спала, з головою накрившись смугастим простирадлом із логотипом залізниці, лише з-під синьої облямівки визирав краєчок її голови: шовковистий підшерсток, світлий пух, вона вже почала потроху заростати і кілька — скільки? — днів тому запитувала в Богдана, чи не запустити б їй волосся. Він сказав — запустити і був переконаний, що того ж дня вона знову поголиться, до осяйної більярдної кульки з татуюванням над вухом, смішна, незбагненна, що їй до чиєїсь думки? Але поки що не поголилася, і золотилася в променях пролонгованого світанку, і Богдан трохи піднявся, нахилився і поцілував — легенько, щоб не розбудити.
Вона не прокинулася. Сповзло простирадло, відкриваючи обличчя з безжурно стуленими віями і тоненьку шию, а потім самі собою ворухнулися, випростовуючись, руки, потягнулися в непомильному напрямку, обійняли його за шию і притягнули до себе. Водночас не було жодного сумніву, що Арна спить, і навіть напевне бачить хороший сон, і їй не конче прокидатися — щоб усе встигнути.
Але я так не хочу.
Богдан рвучко випростався, скидаючи її такі теплі і незвично безвільні долоні, нараз упав від раптового поштовху на свою полицю і відсунувся далі, підсилюючи випадковість свідомою дією. А ще я, просто зараз і тут, на вокзалі, піду в касу і візьму собі зворотний квиток. Я ні з ким не сварився, нічого не змінилося, але ж вічно так не може тривати, правда ж? Це не мої гастролі, не моє життя, не мій час.