Чуже місто за вікном впустило в себе, під квадратний міст-недотунель, і потягнулися за вікном низькі будівлі, паралельні рейки і гусениці вантажних потягів: приїхали, вокзал. Вагоном бігала заспала провідниця, стукала дверима купе і метушливо викрикувала назву міста у поєднанні з «кому?», немов пропонувала його купити. Та добре вже, ми встигнемо. Не було прецеденту, щоб ми куди-небудь не встигли.
Він озирнувся і побачив, що Арна вже сидить на полиці, обхопивши руками коліна, повністю вдягнена, вмита і з рюкзаком біля ніг, вона встигла навіть подіти кудись вагонну постіль із синьою облямівкою, хоча з цього, звісно, було смішно дивуватися. Богдан кивнув їй і взявся згрібати жужмом свої простирадла — повільно, вже як умів. Потім якось прискорюся. Можливо.
— Концерт о сьомій, — стиха мовила Арна. — Я ось думаю…
Пауза передбачала його репліку, і Богдан мовчки зиркнув через плече.
— Нехай Костик з кадаврами поселяються і опікуються сценою. А ми з тобою погуляємо. Просто поваландаємося містом з ранку до вечора. Удвох. Я тут була зо два роки тому, але зовсім коротко… Ага?
— Пропозиція, від якої він не зможе відмовитися, — пробурмотів Богдан.
— Що?
Вона всміхнулася — і всю його ретельно виплекану іронію вмить звіяло протягом у напіввідчинену навскоси горішню четвертину вікна. Сходило сонце, сяяли вагони-цистерни на сусідній колії, за ними виростала помпезна будівля вокзалу, а в перспективі простирався сліпучий, безкінечний, неймовірний день попереду. Удвох.
— Ага, — відповів Богдан.
І вони вже снідали в придорожній кав’яренці, самі, без усяких кадаврів з їхніми інструментами, що їхали зараз кудись на залізничному візку, ніби так і треба — Арна, коли хотіла, могла нікому нічого не пояснювати. На зеленому пластиковому столику стояв букетик, а годували дуже смачно і дуже дешево — Богдан заплатив, не кліпнувши, і Арна не мовила й слова, хоч на початку поїздки оголосила всім, що за все платить держава в особі Сергія Володимировича Полтороцького, оскільки вдалося вибити не лише патронат, але й нічогенькі добові; кадаври відреагували злагодженим «ура». Та сьогодні ми вдвох, вирішив Богдан, і ніякий Полтороцький нам не потрібен.
— Що у вас тут є цікавого? — запитав він у касирки, типової привокзальної блондинки років тридцяти-шістдесяти. — Тобто в місті? Що подивитися?
— А що тут дивитися, — повільно, наче розтягуючи кожен звук, включно з приголосними, тепер більшість людей навколо так розмовляли, відповіла вона. — Місто як місто. Заводи, промзона…
Аж тут її осяяла раптова усмішка:
— А ви на колесі покатайтеся. У нас у парку колесо огляду. Найвище в Європі!
— Ух ти! — сказала Арна.
— Дякую, — всміхнувся Богдан.
Але до колеса, що починало працювати, як припустила касирка, з десятої, залишалося ще купа часу, і спершу вони просто тинялися, починаючи від вокзалу, без напрямку і мети, обираючи собі то одну, то іншу вулицю — то широку, обтикану вітринами зачинених бутиків і салонів мобільного зв’язку, то вузьку, прокладену вздовж нескінченного заводського паркана, що несподівано вивертала на проспект, гігантський, подвійний, з шерегою тополь посередині та офісними висотками по краях; усе це загачували юрми ранкового люду, метушливого, квапливого і дуже-дуже повільного. Здавалося, нереально пройти так, щоб ні на кого не наштовхнутися, спричинивши, м’яко кажучи, подив — але Арна швидко навчилася лавірувати, і Богдан ішов у її фарватері, за руку і на крок позаду, як ходив завжди. То й що? Ми разом, удвох, і чи не один чорт, хто кого веде. Ніхто їх, звісно ж, не помічав, це було звично, але все одно несамовито здорово.
А потім уже відразу показалося колесо, до якого вони прийшли перші і єдині — будній день, а декретні матусі та няньки ще не продерли очей, — і всю величезну махину, що її механізм був древній і простий, але конструкція достоту циклопічна і приголомшлива, запустили лише для них. Жовта чотиримісна гондола погойдувалася, здіймаючись над гілками золотих і світло-коричневих дерев у лазурове, без єдиної хмаринки, небо. А внизу поступово, немов розкривалася діафрагма, розгорталося місто: в його центрі був величезний парк у розкошах осінніх барв, синіли здивовані очі двох озер зі смішними човниками, з алей по краях проростали вулиці зі жвавим рухом різнокольорових машинок, а коробки будинків робилися дедалі пласкіші, ховаючись у мозаїку дахів, що розбігалися по колу в нескінченність, і сліпучо сяяла, звиваючись, велика ріка, і білі кораблики купчилися на річковому вокзалі, а заводи та фабрики вздовж берегів диміли святково, немов гігантські кораблі, і золотавилися десь церковні бані, і все було щедро скроплене жовтим, багряним і охристим — а що, зелене місто, мовила Арна, і вийшло дуже смішно.