На самому вершечку, просто посеред величезного неба, вона здійняла над головою кулачки, виставивши вказівні пальці, і дзвінко вигукнула «бдищ!», і Богдан теж вистрілив пальцями в небо, і тут слід було зупинити час — от просто так, з розгону, рвонувши на повній швидкості стоп-кран! — але, звісно, йому не вдалося, навіть не встиглося як слід подумати про це, як у найвищій точці вже опинилася сусідня, червона гондола, а вони опускалися вниз, назустріч кронам дедалі більших осінніх дерев і яткам з пиріжками та морозивом.
Богдан купив Арні кавунове, схоже на мусульманський півмісяць на паличці, а собі — ескімо, і вони пішли далі, облизуючи морозиво і будуючи плани; точніше, планувала Арна, яка встигла побачити згори безліч усього цікавого, що слід було негайно роздивитися зблизька, а його, Богданову, ідею прокататися річкою на кораблику було відкинуто як попсову — ну його, кораблики і річки є в усіх обласних центрах, крім, звісно ж, нашого, ти не знав? Місто остаточно прокинулося і завирувало, мов мурашник, тонучи у квапливій і безладній метушні, запізнюючись, не встигаючи за власним часом.
— Ну то я не знаю, — здався Богдан. — Це ж не туристичне місто.
— А ми хіба туристи?
І понеслося. Вони поштовхалися на подвір’ї місцевого універу, серед посріблених статуй мускулястих інтелектуалів та живих студентів, які квапилися на заняття, і Арна щось таке з’ясувала, вицупила таємне знання, недосяжне для чужих. І вони вже тинялися над річкою, розшукуючи в червоних колючих кущах культове місце сили, магії та халяви, що виявилося бетонним кільцем, розписаним графіті, де Арна негайно влаштувала фотосесію, і Богдан старанно клацав камерою її сріблястої мобілки, аж раптом виявив, що вони просочилися за прохідну якогось заводу слідом за роботягою з манерами диверсанта, який пообіцяв провести навіть у цех первинної обробки! — цілком таємно?.. ух ти! До цеху їх, щоправда, так і не пустили, то й не треба, вони вже єдині брали квитки в касі порожнього музею, Богдасю, ти не розумієш, у них тут справжній Тінторетто!.. А потім уже він нудився в якійсь тісній крамничці, де Арна щосекунди вигулькувала з перевдягальні: як тобі? — цілком унікальне шмаття, я беру, і це теж, і зелені штани! В штанях, що трималися невідь на чому, відкриваючи ніжну пухирчасту смужку шкіри там, де закінчувалася вітрівка, Арна затусувалася з цілою зграєю здоровецьких білозубих юнаків, які виявилися юніорами місцевого футбольного клубу, саме того, ти бодай футбол дивишся?! — і впевнено провадила перемовини про проникнення на їхню тренувальну базу у передмісті: ще й це, ні, уявіть собі, не дивлюся, ніколи я не любив футболу, тобі б із батьком моїм познайомитися, ось він — так, теж фанатіє, аж гай гуде… Смішний ти, добре, не підемо. Тут іще басейн є! Сподіваюся, ти не проти басейну?
Більше Богдан не огризався: не було ні сенсу, ні сил. Плавав у басейні просто неба в сімейних трусах, втискуючи потім мокрий зад одразу в джинси, залізав на верхівку терикону, що плавив жаром підошви кросівок, обідав у шахтарській їдальні під розлоге матюччя на адресу місцевої влади і прибрану в передвиборчі гасла любов до центральної, потім роздивлявся слайди на дірчастому куполі планетарію і опудало велетенського степового птаха в краєзнавчому музеї, і пив банкове пиво на краю водограю, що його, мов горобці, обсіли місцеві неформали…
Він уже ні в що навколо не в’їжджав і ні на що не реагував. Бракувало оперативної пам’яті, як скаржився регулярно його старенький ноут. Внутрішні файли сипалися з перевантажених комірок, гублячись дорогою, і не було надії колись повернути цю інформацію, скинуту на повному ходу шаленого часу. Отже, того минулого разу, коли вони полетіли вдвох на море, Арна його жаліла, не розганялася на повну котушку, та й у житті їй, мабуть, теж доводилося пригальмовувати, зважати на чужий час, із її недолугою командою, організаторами концертів, глядачами… Так, сьогодні ж увечері ще й концерт. А потім пиятики-посиденьки-шашлики з кадаврами у якихось давніх друзів, а опівночі на вокзал, і знову потяг, куди ми далі — та пофіг.
Я так не можу.
Він не просив пощади вже не через гонор чи сором, а лише тому, що не міг упіймати слушного, та ні, будь-якого, бодай найкоротшого моменту.
Коли Арнин голос залунав зі сцени, перекриваючи палким шепотінням інструментальну какофонію, Богдан упав долілиць на незмінну канапу в гримерці, до липкого целофану щокою — і провалився в убивчий сон, немов покотився із залізничного насипу, на повній швидкості рвонувши стоп-кран.