Мабуть, вони про нього забули. Прокинувся від брязкоту ключів і стишеної старечої лайки, що на неї десь за дверима впевнено і навідліг відповіла дзвінким шепотом невидима Арна. Сів, прокліпуючись; у чорнильній темряві прочинився блідо-світлий прямокутник і прослизнула досередини тоненька постать.
— Ну от, — мовила Арна. — Я відразу їм казала, що ти тут. Ідіоти.
— Чому? — сонно й дурнувато запитав Богдан.
— Думали, ти вшився.
Вона вже була тут, з ним, на ньому, скрізь; вона розганялася, тягнучи його за собою, і не лишалося нічого, крім як стиснути її пташині плечі, обійняти, притиснути, вгвинтитися — і рухатися разом із нею, набираючи обертів божевільної, нормальної нашої швидкості, вдвох, синхронно, в унісон… і трошечки чіпляючись, тримаючись за неї, як завжди.
І струшувало вузьку поличку в купе, ще незручнішу за канапу, але чи нам не все одно?.. і летів уперед — тук-тук, тук-тук, тук-тук — наш час.
А потім Арна спала, вона завжди відключалася миттєво і безтурботно, заряджаючи уві сні свої внутрішні акумулятори безрозмірної ємності, а він, Богдан, виспавшись за вечір, переповз до себе і валявся, дивлячись на смуги від ліхтарів, що бігали стелею: ми їдемо по цивілізованих місцях, напевно, скоро станція, забув запитати, в якому місті ми завтра виступаємо, — хоча навіщо це мені?..
Він раптом подумав, що жодного разу від початку гастролей, за весь так і не підрахований від першого числа час, не відкрив ноутбука, що його чесно взяв із собою, та де там — навіть не подумав, не згадав — жодного разу! — про те, чим переймався насправді. Моя фізика, моя тема, те, про що мені все життя не було з ким поговорити, але що завжди випереджало на уявний порядок усіх і все навколо, — заштопорилося, дало збій, відстало, попленталося, непотрібне, в хвості, я й забув. Я просто не мав часу.
Ноут лежав чорти-де, здається, під Арниною поличкою, не дістану; але ж можна бодай подумки змоделювати, прокачати від того місця, де я зупинився тоді, означити проблемні вузли, придивитися пильніше, подумати. Аби лише спершу сповільнитися, ледь-ледь, і ще трошечки, тому що думка не витримує такої божевільної швидкості…
…Він розплющив очі і знову замружився від яскравого сонця, і побачив Арну, яка сиділа на сусідній полиці, немов пташка на жердинці, підібгавши під себе коліна. Арна щебетала по мобільному, як видалося Богданові спершу, дуже швидко і тому незрозуміло, але потім, прислухавшись, він збагнув, що ще й чужою мовою.
Здається, французькою.
— Ні, героїв я люблю вигадувати сам. Вигадувати, створювати нових людей. Ясна річ, у житті трапляються такі колоритні персонажі, що є велика спокуса взяти і пересадити живцем на сторінки роману. Але я намагаюся з цим боротися. По-перше, не кожен характер витримає без фатальних спотворень і втрат пересадку з життєвої реальності в літературну, а по-друге, в сучасній прозі й без цього невиправдано зашкалює частка документалістики. Для автора художніх текстів усе-таки чесніше вигадувати самому, а не видивлятися, де що погано лежить, примножуючи ентропію. Тому, якщо ви надибали в моїй книжці когось зі своїх знайомих, то одне з двох: або я все ж десь злукавив з читачем і з самим собою, або мені вдалося переконливо вигадати.
— Це мобільний телефон. Візьміть, будь ласка, він потрібен для…
— Дякую. Я пам’ятаю, для чого потрібні мобільні телефони.
Юнак дивиться з мимовільною повагою — не до мене особисто, а до мого віку, абсолютної і незалежної величини в загальному часі. Я вже й забув, що таке буває, повага до старості. Дрібничка, а приємно. Ласкаво просимо до плебс-кварталу.
— Зокрема, мобільник потрібен, щоб ви могли відстежити моє пересування. Правильно?
Проникливий старий Ебенізер Сун вдоволено мружиться. Юнак дещо збентежений:
— Ви наш гість, пане Сун, — нарешті, я вже втомився чекати, витискає він. — Ми зобов’язані забезпечити вам безпеку і… і… убезпечити вас від самотності. Це ваш бейджик. Світ-комуна чекає на вас!
Видихає, проказавши напутню формулу, а пальці його помітно тремтять, чіпляючи мені до пояса бейджик з гордим написом «Ебенізер Сун»; важко зі мною. Очевидно, решта гостей (а оскільки ритуал пропрацьовано до дрібниць, від фотографування сітківки й отримання зразка генетичного матеріалу — аж до фінальної мантри, можна зробити висновок, що гості тут з’являються доволі часто) поводяться інакше. Вони нічого не знають про плебс-квартал, і тому бояться, і зазирають до рота, і зачаровано кивають, і покірливо беруть мобілки. Аж тут я, Ебенізер Сун, скандальний старий, прийшов робити ревізію і встановлювати власні правила. «Світ-комуна», авжеж, я чекав від Женька більшого креативу.