Здається, я починаю розтринькувати час. І відчуваю в цьому смак!.. аж смішно.
Простую вулицею з виглядом ревізора, або ні, краще поміщика, котрий з далеких мандрів повернувся у свої володіння: то як же ви тут хазяйнували без мене? Винагородити, покарати, вигнати, вирахувати з платні?.. Ні, я не досить старий, щоб серйозно оперувати такими категоріями; так, красування, гра на єдину публіку, яка становить для мене інтерес, — на самого себе. І трошечки на уявного Женька Крамера, як завжди.
Перше, що впадає в око: а в нього тут чистенько. Завше він був педантом і чистьохою, наш Ежен, вічно начищені до блиску черевики, вічно освіжувачі повітря і стерильні руки, що він їх регулярно протирав серветками. Я теж прихильник чистоти, але в мене, як і в будь-кого іншого, є для цього особистий простір. Йому ж випало розв’язувати завдання на рівні простору апріорі загального, хаотичного, неструктурованого, створювати з нуля аналог наших зовнішніх еквокомунальних служб; ну що ж, респект. Хоча насправді нічого особливого, ефект досягається на контрасті з нашим-таки стереотипом: плебс-квартал — похмура, занедбана, брудна місцина. Стереотипи пора відкинути. Це Світ-комуна. Здається, мені вже навіть починає подобатися назва.
Цікаво, як воно в нього влаштовано з прибиранням. А заодно і з рештою соціальних служб: медициною, освітою, скажімо?.. чи охороною правопорядку? Облиш, яке таке «в нього». Ежен Крамер давно помер. Проти нього зіграло те, від чого він відмовився добровільно і фатально — час.
На розі пасеться зграйка підлітків, усі вони кислотно-яскраві і ні на кого, зокрема і одне на одного, не схожі — як і ті, що я їх бачив у мережі: несхожість така очевидна, що парадоксальним чином спонукає проводити паралелі. Теревенять, жестикулюють; помічають мене і рушають назустріч, нагадуючи зграйку різнокольорових рибок з коралового рифу, наближаючись, розсипаються, ніби збираються оточити. Спостерігаю за ними з допитливістю дослідника, зауважуючи то оранжево-синій малюнок упоперек брови, то сріблясте кільце в нижній губі, то блискучі камінчики по краю нігтів. Зовнішні, декоративні вияви індивідуальності, що її тут, знову-таки всупереч нашим стереотипам, культивують що є сили — либонь як компенсацію за відмову від приватної власності. Цікаво було б поспілкуватися з цими дітиськами, перекинутися бодай кількома словами, оцінити лексику та фразеологію; але, не дійшовши до точки нашого перетину буквально кількох метрів, уся зграйка раптом повертає вбік, ховаючись в одному з будинків.
Теж повертаю. Піднімаюся сходами (сходи!.. давно забуте відчуття періодичного зусилля у м’язах ніг: нічого, ще можу, ще здужаю, молодявий старий Ебенізер Сун), так само докладаючи зусиль, штовхаю механічні, без натяку на електроніку, двері і входжу. Ага.
Тут вони харчуються. Точніше, евфемізми тут недоречні, вони тут просто їдять. А ще точніше, було за моєї та Женькової молодості таке слівце на межі пристойності, — жеруть.
За довгим столом, заставленим найдешевшою і найхімічнішою їжею — часникова есенція та глутамат натрію так і вдаряють в носа, спричиняючи потужне слиновиділення, — так-так, за вельми апетитним їдлом сидить маса народу, найпістрявішого, разюче несхожого між собою й однаково голодного. Чесне слово, аж ностальгія бере: культуру застілля ми втратили безповоротно, і не сказати, щоб за все своє життя в особистому просторі та хроносі я бодай раз пошкодував про неї, — але щось же в тому було, в довгих переповнених столах, у галасливому товаристві, у спільному задоволенні найдревнішого з інстинктів — здорового насичення.
Глитаю. Шукаю, де б його вмоститися.
— Тут вільно, — підморгує білобородий дідуган, мій ровесник, якщо можна так умовно висловитися. Поплескує долонею по сидінню біля себе, наче перевіряє, чи не сидить там, бува, хтось невидимий. Киваю, дякуючи за запрошення, сідаю.
У дідугана волошка в бороді, синє на сніжно-білому, були колись і в нас такі квіти — а в плебс-кварталі могли і зберегтися, чому б і ні?
Придивившись, розумію, що квітка штучна, дешева підробка з поліетилену з краплинами засохлого клею. Пасторальна близькість пле… тобто Світу-комуни до природи — теж наш геть безпідставний стереотип. Старий жує, осипаючи бороду крихтами.
— Їжте, — пропонує мені.
Намащую скибку хліба чимсь блідо-жовтим — і їм, нехай уже, ризиковий старий Ебенізер Сун. Смачно.