— Ви наш гість?
Невиразно — жовта паста липне до зубів — вдаю здивування:
— Як ви здогадалися?
Махає руками:
— Це відразу видно. Нічого, обживетеся, станете своїм, а поки що воно навіть непогано — вирізнятися. Світ-комуна приязно ставиться до гостей.
— А до своїх — не надто?
— А у вас інакше?
Даремно він думає, що спілкується з ровесником. Мені випало набагато більше побачити в житті, я древній старий Ебенізер Сун, і нікому не делегую своє право відповідати запитанням на запитання:
— У нас — це де?
Кілька секунд, довгих секунд загального абсолютного часу, він вагається, чи не продовжити обмінюватися запитаннями. І все-таки обирає друге. Старанно пережувавши останній шматок і струсивши з вусів крихти, промовляє безмежно ґречно:
— На задвірках.
Наші погляди зустрічаються — і ми починаємо реготати. Безгучно, по-старечому, однаково і в цілковитому порозумінні. На задвірках. У плебс-кварталі. Ми одне одного варті, і це природно — так влаштовані люди, так влаштоване життя, що ми в ньому, як не крути, обидва встигли дещо побачити і зрозуміти.
Навколо жеруть. Переважно молоді, патлаті і голені, червоні та чорні, визолочені й обвішані невідь чим, голі і загорнуті в несосвітенне ганчір’я, абсолютно однакові. Я певен, мій правнук Іґар органічно сюди вписується, мабуть, його беззастережно приймають за свого. Жеруть і п’ють, ні на секунду — спільну для всіх — не замислюючись про те, хто їх тут, власне, поїть і годує. Суспільство споживання у чистому вигляді, ось кого ти виростив тут, Женьку Крамер, кинувши своєму народові кістку в подобі культу індивідуальності, суто зовнішньої і безмежно дешевої, що її закуплено гуртом на базарах третього світу — за мої власне екво.
Світ-комуна. Оточена, ясна річ, задвірками — а як же інакше?
Не збагну лише: як вони досі не перемерли всі від якогось кору чи вітрянки? І не повбивали одне одного?
— Вам тут урешті-решт сподобається, — каже, пересміявшись, старий з волошкою.
— Урешті-решт? Боюсь, я не маю так багато часу.
Він поводить білосніжними бровами, схожими на маленькі хмарки. Розумію, що сивина в нього, швидше за все, штучно вибілена. Та й синява очей підозріла, занадто в тон до квітки.
— Ви звикли до свого власного часу, — щось у голосі в нього проступає таке, на межі зневаги і заздрості. — Відвикайте. Громадянинові Світу-комуни не належить нічого, зокрема і час. З іншого боку, він і сам нікому і нічому не належить.
— Чудово. Але я, як ви правильно зауважили, не громадянин Світу-комуни. Я гість.
— Це ненадовго.
Знову слово-маркер із понятійного апарату світу — так, усе-таки світу, не уподібнюймося до тих, хто все навколо вважає задвірками, — що живе згідно з інакшими принципами та законами. Киваю, пристаючи на запропоновані правила:
— Та я й не збираюся затримуватись надовго.
Він стримано всміхається і тягнеться до столу, заставленого дешевими делікатесами. Здається, ще тісніше, ніж хвилину тому — глюк, аберація сприйняття? Обгортки від псевдосиркової маси, що я її сам зняв і скрутив пальцями у компактну кульку, на столі вже немає. Зазираю під стіл — її немає і там; сам же відфутболив, не помітивши? Взагалі дивно, він би мусив бути куди більш спустошений і засвинячений, стіл, за яким безперервно жеруть. Я, їй-богу, щось проґавив, але ж цікаво.
— Взагалі дивно, — каже співрозмовник, немов читаючи мої думки, і стає незатишно, хоча йдеться про незначущі вступні слова. — Зазвичай гості Світу-комуни — молоді люди. Ті, хто цінує людську спільноту більше за свій час. Вони залишаються тут назавжди, це природно. А щодо вас я навіть не знаю, що й думати. Ви — навіщо?
Не бачу причин не сказати правди, нехай і не всієї:
— По одного юнака. Він мій правнук, і я не певен, що йому тут варто залишатися.
— На задвір… даруйте, у вас досі так заведено, що старше покоління вирішує за молодших?
Стинаю плечима:
— У нас давно стерлася межа між поколіннями, що вже казати про зв’язок. Але він хороший хлопчина. Відчуваю за нього відповідальність, якщо ви розумієте, про що я.
— Ну що ви. Відповідальність виникає із власності. Громадянин Світу-комуни нічим і ніким не володіє, отже, не відповідає ні за кого і ні за що, крім себе самого… та й навіть за себе не цілком. Воля індивіда священна, як у нас кажуть, ви напевно вже чули.
— Тоді, боюсь, я не зможу вам пояснити.
— Ні, чому ж, — він підморгує хитрим синім оком. — Я вже досить давно живу, щоб зрозуміти. Адже у вас, правду кажучи, все так само. Кожен сам по собі. Та ще й у своєму часі, в цьому… як ви його, забувся, називаєте?..