— Хроносі.
Його обізнаність мене не дивує. Вік — це підстава для будь-чого. Абсолютна величина, надто у спільному часі.
— Коли зустрінете свого хлопчика, вважайте, — він стишує голос, говорить майже пошепки, звук майже зникає в навколишньому гомоні жування, — він не захоче повертатися. Адже вони дуже наївні, молоді, вони думають, що тут усе інакше. Що в спільному для всіх часі, поза межами цього вашого хроноса, не існує самотності. Ось побачите, він не повірить, почувши від вас, що це не так. Але ви йому все-таки скажіть.
Він іронічно всміхається і, запечатавши рота величезним сандвічем, починає жувати. Крихти сиплються йому під ноги, там, здавалося б, мусив уже лежати килим із папірців, недогризків і крихт, але його чомусь немає — чисте, хоч і вичовгане до пролисин, килимове покриття. Зводжу погляд. Старий жує, пластикова волошка підстрибує в його бороді.
— Нащо ви носите цю штукенцію?
Ясна річ, жодної відповіді.
Переді мною лежить на тарілці надкушений бутерброд, у жовтій клейкій масі ще видно відбитки моїх зубів. Робиться до нудоти бридко, я відсовую тарілку і підводжуся; застілля — це чудово, одначе я, щедрий старий Ебенізер Сун, начебто достатньо плачу, щоб не годувати людей аж такою фантастичною гидотою. Мій відносний одноліток залишається за столом, не пустивши на прощання ні пари з вуст, не обдарувавши й поглядом — так, наче ми не спілкувалися з ним щойно про вічне.
Озирнувшись через плече, помічаю, як моя тарілка з недоїденим бутербродом зникає зі столу, наче її змітає змазаним вихорцем, на частку секунди він набуває форми людської постаті. Ну-ну, я про щось таке здогадувався. Білобородий дідуган жує далі, то й нехай собі.
Відвідавши на прощання вбиральню, виходжу надвір. Сонце вже сяє не так яскраво, мені, схоже, не потрібні вже темні окуляри. Отже — вольовим зусиллям воскрешаю в собі древній навик орієнтуватися за рухом світил — минуло вже досить багато часу.
Мого часу.
Годі клеїти дурня. Маю конкретну мету. Іґар.
Вмикаючи мобільник, думаю про старого з волошкою: цікаво, чи встиг він подати куди слід сигнал, докладно виклавши нашу дивну розмову?.. та годі тобі, старий параноїку Ебенізере Сун. Зараз ти оприсутнишся цяточкою на чиїйсь допотопній машині, в спеціалізованій, не для всіх, внутрішній мережі. І чи тобі, власне, не все одно? — нехай собі стежать.
Мобільник — смішна штука. Наївна, ненадійна, максимально залежна від синхронізації дій, планів та бажань різних людей, яких об’єднує лише спільний час. Кумедно, я їх ще застав, мобілки, у мене навіть була схожа за дизайном. Давно.
Спалахує екран. І негайно, щойно встигають завантажитися основні параметри, милий древній гаджет починає дзижчати й вібрувати в моїх руках, наче звірятко. Ого.
Есемески падають одна по одній: ви пропустили дзвінок з номера… ви пропустили дзвінок… ви пропустили…
Я пропустив. Але ж, панове, навіщо так нервуватися?
Кілька довгих секунд — до речі, пора б уже перестати їх циндрити — зважую: передзвонити чи спершу, як і планував, набрати Іґара? Вибір не такий простий, як це може видатися на перший погляд. Зараз, коли їхню увагу прикуто до мене після появи у мобільній мережі, вони неодмінно відстежать дзвінок за номером, що я його, взагалі-то, не мав би знати. Не хотілось би відразу відкривати всі карти. Поспілкувавшись зі мною, переконавшись, що я цілком під контролем, вони, напевно, втратять пильність, підуть на перекур, подарувавши мені фору в нашому спільному часі. Крім того, я, можливо, встигну дістати від них інформацію, більш-менш корисну.
Я вже майже зважився, але вони встигають перші. Дзвінок, і мушу відповісти.
— Я слухаю вас.
— Ну нарешті, я вже боявся, що… Ой, ви ж мене, звісно, не впізнаєте, пане Сун. Це Морлі, Аластер Морлі, пригадуєте?
Голос верескливий і втомлений, від невловного Морлі я чекав більшої харизми. Вигулькує бешкетна думка: а може, послати його якнайдалі, не назавжди, нікуди він від мене не дінеться, а лише зараз, цієї миті, щоб помордувався?
— Не певен, що можу зараз говорити, Морлі.
Забув. Тоді, раніше, за моєї молодості, мобілою посилали значно стисліше, односкладово, без політесів. Занадто довга фраза дає йому змогу влізти з безпрограшним:
— Це стосується Іґара. Це важливо, пане Сун.
Тепер я невелемовний, але вкладаю в репліку максимум роздратування:
— Справді?
— І не лише його, — верескливий голос Морлі жвавішає і стає помітно зухвалішим. — 3 вами бажають зустрітися. Ви здивуєтеся.