— Та ні, я не передбачаю майбутнього, з чого ви взяли? Я передбачаю теперішнє.
Лунала музика. «Лебедине озеро», перших кілька тактів танцю маленьких лебедів, і ще раз, і знову, і знову, так і має бути у світі, де час застиг, збагнула крізь сон Віра. Всміхнулася, не розплющуючи очей, неквапно перекотилася на бік, звично простягнула руку… і не намацала, і сіла, не орієнтуючись у просторі, похитуючись і здивовано, поки що не злякано, кліпаючи і протираючи кутики повік.
Музика урвалася на середині такту оксамитовим «слухаю». Сергіїв голос. Точно, ну як же повільно я мізкую: Сергіїв мобільник.
— Так, звісно… В силі, як домовлялися… Як там твої телепні? Старший уже, либонь, дівок водить, га?.. Хай щастить, вітання дружині.
Віра нарешті прокліпалася, навела різкість. Сергій стояв біля японської ширми, великий, голий, і тому мобільник біля його скроні видавався смішним, схожим на сріблясту машинку в руках гігантського немовляти. Перехопивши Вірин погляд, він усміхнувся і по-змовницькому підморгнув, так, коли б вони тут були не самі.
— Прокинулася, Вірусику? Зараз дзвякну, сніданок замовлю.
Його слова долинали звідкись ніби здалеку, а зміст наздоганяв їх трохи пізніше, ніби луна, гойдався в застиглому повітрі, поступово всотуючись у свідомість, — і нарешті, сформувалася відповідь:
— Я не хочу їсти.
— Нічого, зате я хочу. А ти будеш дивитись і заздрити, поки не надумаєш приєднатися, — Сергій підморгнув ще раз. — Якщо встигнеш, звісно!
Він розреготався зі свого жахливого жарту, такого абсурдного, що Віра теж ворухнула кутиками вуст, припустивши ще одну смислову надбудову, рівень гумору, неочевидний для невтаємничених, для якихось уявних чужих; бррр, не треба, ми ж тут самі… усмішка не вдалась. Я, мабуть, ще не прокинулась, я не розумію, не встигаю за ним… Куди? Хіба наш час уже не стоїть?
Сергій поклав мобільний на стіл, а натомість узяв слухавку внутрішнього телефону, так у гангстерському кіно міняють машини, втікаючи від переслідування. Яке переслідування, про що це я?..
— І кави, ясна річ…. Вірусю, тобі чорної чи з молоком?
Вона здригнулася:
— Що?
— Яку ти каву п’єш, запитую?
— Чаю. Якщо можна, жасминового чаю…
— Для тебе все можна.
Він додиктував замовлення і обернувся до неї. В його примружених очах стрибали сонячні блискітки — сонце?.. яке сонце? — так, Віра лише щойно помітила його зриме, матеріальне проміння, воно стрілами з-під жалюзі пронизували осереддя японської скриньки, і золотавилися в повітрі мікроскопічні порошинки, і Сергієве обличчя перетинала яскрава смуга, наче шрам через щоку та вуста. Він зробив крок уперед, і смуга зникла. Ступив іще раз, і в голосі з’явилися оті-таки вібрації, хрипкуваті, бентежні:
— Вірусько…
Здригнулася, машинально прикрилася краєм простирадла під самісіньке підборіддя, немов її захлеснула повільна літепла хвиля паніки: ні-ні, я ж допіру прокинулася, мені потрібно в душ, і в мене, мабуть, запах із рота, чи є тут чим почистити зуби?.. і в туалет, Боже мій, як безглуздо хотіти до вбиральні у найменш слушний час… Час?!
— Сергію, я зараз.
От і сама мовила заборонене, що воно на очах набуває сенсу, слово.
Одну за одною спустила ноги з ліжка, так намацують дно в каламутній воді. Сергій кумедно розчепірив руки, але вона ухилилася, неповоротка і сонна, але слизька риба. Не треба, відійди, відвернися, будь ласка. Я зараз, так.
У дзеркало Віра намагалася не дивитись. Але не вдавалося, люстра були всюди: і вбиральня, і ванна були двома дзеркальними скриньками, це безжально, хто таке вигадав? — точно що не японці, фальш, неправильна нота.
У ванній висів ще один халат стандартного розміру, замалий для Сергія і задовгий, мало не до п’ят, для неї, а завширшки — саме те, і закутатись, і зав’язати пасок. Трохи полегшало. Витиснула на білу готельну щітку пасти з мікроскопічного, на один день, тюбика — навіть такими буденними речами, як зубна паста, можна вимірювати час. На смак вона виявилася чимось убивчо м’ятним, на кшталт «Жемчуга» з дитинства.
Зуби чистити три хвилини, не менше, навчала мама, і максима засіла в голові навіки, хоч жодного разу себе не виправдала, не так уже й багато в мене залишилося своїх зубів, і жодного без пломби. І вмитися, хоча б якось освіжити обличчя за відсутності мого незмінного, радянського, а зараз іноземного крему «Дзінтарс», уже віддавна для зів’ялої шкіри. Оманливе відчуття свіжості, насправді ж вода лише сушить, та й узагалі смішно сподіватись якось спинити його — природне, мов осінь, згасання. А зараз у душ. Але тут не душ, а велика квадратна ванна, можливо, навіть джакузі, ввечері я не брала ванни, а зранку вже й начебто немає сенсу… Наповнюється по вінця, лоскочуть бульбашки, я сиджу тут цілу вічність, Сергій, звісно ж, не чекатиме. Він заклопотаний, у нього не так багато часу, його часу.