— Я, може, в бесіді з дідом це й казала, але не забороняла тобі букви й арифметику вивчити.
— Та ти казала, що арифметика — це чорти та юди придумали, аби нас купувати!
— Свій розум май!
— Так… Прошу уваги, — перебив їх австрієць, якому защемило у стегні від лежання на землі з приставленою до голови рушницею. — У нас є свідчення, що ваші сини, які втекли зі служби у війську, учинили ряд тяжких злочинів, зокрема, розбійне пограбування.
— А може, це ви — злочинці, може, це ви хочете тут влаштувати розбій? — кричала Федиха.
— Папери ж бачите? — мужик не тямив, чи вони говорять серйозно.
— Не знаємо ми, що в тих паперах. Може, там псалми писані? Приходите тут, поводитеся, ніби зі скотом. А ми — чесні люди, дранки ви паршиві! Синів вам народжуй, як свиноматка, — хай потім вмирають не зрозуміло за що.
— А тут — детальніше розкажіть!
— Це не про своїх синів — тут півсела у вашому війську.
Австріяки вийшли надвір. Чужаки ножиками видовбували спресовану глину. Потім протирали підошви об свіжу травичку. А Федиха, поки вони чистилися, похапцем скидала з підвіконня під лавку пласт крокодилячої шкіри. Вона ховала в піч срібний свічник, що стояв на шпарґаті… І коли імперські посланники вимели в хаті, головний, Петер Штайнмаєр, нарешті відрекомендувався. Щоб Лесьо не наставляв на нього зброю, він згодився, що його висновки — передчасні.
— Ну, давайте перше запитання, — одного посадивши за стіл біля себе, а двох віддалік на лавиці, почала Федиха.
— Де ваш чоловік?
— На тім світі мій чоловік.
— Тобто він помер?
— Ви трохи тумани вісімнадцяті?
— Коли він помер?
— Дві зими тому він помер.
— Ви родом з цього місця?
— А що? Ви мене зараз про все моє життя будете цікавитися? А запитаєте, коли я перестала бути дівкою?
— Тільки про те… — і він розкрив рот, аби сказати, що питатиме про все, що захоче, але не зробив цього. — Тільки про те, що стосується справи. Яким чином помер ваш чоловік?
— Провалився під лід. На Відорщі під кригу пішов.
— Чого?
— Того! Не дратуйте мене!
— Скільки у вас дітей, і якого вони віку?
— Тридцять і два.
— Перерахуйте.
Вижили не всі. Двох — Марічку й Анничку — одночасно убила блискавка — розметала їх по полю, як дрантя. Але винною Федиха називала себе, бо в п’ятницю часом оскоромлювалася. Микитка ж роздерла ведмедиця, коли він в афини ходив — така біда була, дід у могилу стрибав за ним. Вони потім ту ведмедицю всім людом ловили. Брали залізний посуд і барабанили, аби ведмедицю вигнати з лісу. Ще одного, Андрійка, завалило деревом. Він перший раз пішов у бутин — і того ж дня смерека привалила. Усі кісточки розтрощила: коли його принесли, то дитину ледве в людську подобу склали. Миколка помер від завороту кишок, так бідолаха мучився — і червоної бринзи йому давали, і до мольфара водили, і піп службу правив… Ще троє згинуло від з’їдениці, четверо від дихтерику. Ілько — порохом бавився: бахнуло й розірвало йому черево. Ще двох просто знайшли мертвими — ніхто не знає причини, навіть ворожки говорять кожна інакше. Шість померло одразу після родів, не встигнувши отримати ім’я. Тепер коло Федихи були семилітній Ілько, одинадцятилітній Антось, Оля, котра має чотирнадцять, Лесьо — дев’ятнадцять. Так само віддали заміж двадцятилітню Оксану, Васютку, якій двадцять два, й двадцятидев’ятилітню Русю. Федиха скоромовкою тарабанила ці ряди, але з голови не виходила думка: тільки б не сказати ці імена на букву С, Я, Д і Л… тільки б не сказати… Ці імена сиділи тепер у сховках — Степанко, Ярчик, Дмитрик. Але де Лук’янко? Чому він не прийшов з братами?
Гість в умі ж складав усе докупи.
— Не сходиться. Ви сказали, що тридцять двох маєте, а я нарахував лиш двадцять вісім. А ще — виходить, що у вас зі старших лиш самі дівки.
— Так і є — самі дівки. Федьо спочатку дуже боявся, що це таке на ньому прокляття, але потім пішли хлопці. А те, що чотирьох не стає — то я з мертвонародженими порахувала.
— Однак ви ж згадували окремо за мертвонароджених, казали, що навіть імен не давали.
— То теперішні, за останні роки життя з Федьом. Але були ще колись давно, як ми тільки з чоловіком почали жити.
— А як вам такі імена: Степан, Ярко, Дмитро?
— Ну, в наших селах є люди з такими іменами. А де нема?
— Це імена, як припускає слідство, ваших синів, котрі організували банду й влаштовують криваві бані на сході нашої імперії.
— Що ще слідство припускає? Он наш дід припускає, що сьогодні почався кінець світу.