— Відповідайте на запитання!
— Я вже вам сказала, що ніяких бандитів тут нема.
— Ну, саме тут нема. Але, може, приходили на днях?
— Чому вони мали приходити?
— Отже, Степан, Ярко, Дмитро Шугаї — не ваші сини?
— Та скільки можна?! Розмову закінчено. Запишіть, що ніякі бандити тут не мешкають — і не нападайте більше на бідну вдову.
— Добре: куди тоді ділася крокодиляча шкіра, що була на підвіконні?
— Яка? Кроко… що?
— Крокодиляча. Кро-ко-ди-ля-ча.
— Чи пан на голову здурів?
— Так, вставайте, — закомандував Лесьо. — І вимітайтеся.
Рись напружилася. Головний показав пальцем на дику кішку, яка перед цим на нього напала, розвернувся і пішов…Степанко, Ярчик, Дмитрик. А де Лук’янко? Через це питання Федиха відгризла ніготь на великому пальці до крові. Рись і двоє менших дітей Федихи провели непроханих гостей надвір. Чоловіки пішли на перелаз і попрямували назад тим самим шляхом, що прийшли — у бік струмка, через руду залізисту глину, яка знову прилипне до їхніх чобіт.
— Треба їх прикінчити, — з-за печі заговорив Степан. — Штайнмаєр сюди скоро повернеться з підкріпленням.
Він вийшов з рушницею, став на порозі й прицілився.
— Яке прикінчити? — гаркнув Ярко, котрий виліз зі скрині. Він відтягнув брата від дверей. — Ми наробимо шуму. Треба було швидше думати.
— Так тут шум і без мого стріляння буде. Він побачив ту африканську шкіру, яку мама не заховала, — і знає, що ми тут були. Якби ми їх прикінчили на місці, то менше би потім довелося вичищати цієї нехарі. Підмога їх би ще до ранку чекала, а ми б мали запасний час. Тепер же вони ще зночі будуть тут. Треба усім збиратися.
— Ви хочете йти? — розгублено запитала матір. — А як же печені головатиці? Лесьо наловив… Смакота…
— Усі, мамо, будемо йти. Ви не чуєте, що Штайнмаєр пішов по підмогу? Ви не знаєте цих людей: вони виріжуть тут усіх, а кого зловлять живим — до Станіславова відправлять і на площі перед натовпом четвертують.
— Що таке «четвертують»?
— Привселюдно розрубають на частини — як з Довбушем зробили: відітнули руки в ліктях, розрубали на дванадцять частин і в різних місцях по Карпатах на оглядини виставили…
— А голову — в Космач. А голову — в Космач… Синочки, то чого вас лиш троє?
І, дочекавшись лише мовчазного ховання очей, заголосила.
Низько пригнувшись під гілкою яблуні, з-за дому з’явився Еліас. Коли він видихав повітря, то важив удвічі менше — схожий на антену: двометровий, худезний… Губи покусані, над’їдені, руки до ліктів — обдерті.
— А ти звідки взявся? — злякався й одразу вдав радість Лесьо. — Оце так гість! — сказав достатньо голосно, аби почули в найдальших закутках хати, але й аби не виглядало на крик.
— Я до Штайнмаєра приєднався у Дорі. І трохи відстав.
— А в Дору сам добрався? Ваші ж переважно бояться сюди ходити.
— Мене ведуть справи більші за страх.
Він говорив з довгими до незручності паузами. Однак не тому, що пригадував недавно вивчену мову місцевих.
— Але Штайнмаєр уже пішов.
— Я задивився на дуже дивне дерево, ніби зросле з трьох, потворне й розтрощене. Тому й відстав від Штайнмаєра.
— Граб?
— Навколо дерева лежала купа відламаного гілля, листя — ніби зелене, але дивне, кольору окисненого купоросу, — кожне слово Еліас промовляв через біль. — Виглядало, що той граб тиснуло щось зверху, велетенська нога.
— Або куля…
Еліас Шуберт, студент біології Віденського університету, міг усе пояснити з точки зору науки. Та не сон Леся. Чи не зовсім сон?
— Як там поживає твоя наречена Агата? — затримував час Лесьо. — Ви ще не взяли шлюбу?
— Ні. І навряд чи візьмемо.
— Чого?!
Так, нечемно розпитувати про таке далі. Однак братам потрібен був час, аби сховатися ще й від цього австрійця.
— Що з небом відбувається? Що каже наука?
— Мовчить наука, — казав Еліас, тупаючи ногою.
— Міг би пояснити Їлак, наш мольфар. Але недавно за ним прийшли від пані Вілінської й запросили до її дому. Колись до мольфарів королі ходили, а тепер вони біжать самі до першої ліпшої огойди.
— Ти знаєш Вілінську?
— Так, оперна співачка. Має віллу там за горбами.
— До неї я і прямую.
— У тебе юшка з носа пішла.
Еліас, провівши пальцями під ніздрями, понюхав і розтер кров, яка між пучками великого та вказівного пальців стала чорними рурками. Рідина скрапувала на листя подорожника, розтікаючись по його чітких заглибинках.
— У тебе розширені зіниці. І білки жовті.
— Звідки знаєш ці слова?