— Ти навчив, два літа тому, коли ви тут розвідували потужності тисової деревини…З тобою все добре?
— …То ти мене проведеш до помістя Вілінської? Я мушу зустрітися зі знайомим професором, який тепер там.
— І через це ти жертвував своїм життям?
Еліас мовчав. Лесьо більше не ставив питань, бо в домі, напевне, вже вирішили, що робити. Мовчанку через силу перервав австрієць:
— Це справді життя і смерті справа.
Підійшла Агата. Еліас мляво відсахнувся.
— Не бійся, Агат… вона приручена.
— Хіба можна приручити такого звіра?
— Ми на полюванні вбили її маму. Я забрав рисеня собі.
Чуючи всю розмову, ридаючи й кусаючи себе за кулак, Федиха вийшла на ґалєріє й повідомила, що обід буде вже скоро.
Їй щойно розповіли, чому нема ще одного сина — Лук’яна. План втікати з війська у хлопців з’явився після того, як їхній брат не витримав і покалічив собі ногу, щоб його відіслали додому.
Він ударив молотом по п’яті. Однак у Лук’яна почалося зараження, а потім — смерть.
— Я зовсім не голодний, — мовив Еліас і зігнувся від судоми, ледь не зачепивши довгим тілом Леся.
З дому вийшов Ярко і привітався з Еліасом, відрекомендувавшись як двоюрідний брат. Щойно вони перекинулися неважливими фразами, стараючись уникати фактів, прибігла мала Оля і, ледве дихаючи, вимовила:
— Дід не дихає.
Через годинку всі крутилися у подвір’ї Якима, ніби сухе листя на вітрі. Навідалися сусідські бабки, щоб омити тіло. Чоловіки прийшли питати, чим вони можуть допомогти. Ярко уже голив діда. Лесьо повернувся додому, аби взяти щойно здоєне Русею молоко, завезти до тети Іванки разом з новиною про діда.
— Це ти? — заговорив Лесьо до ледь рухомої маси вдалині кімнати.
Постать мовчала. Тоненька цівка місячного світла прояснювала жилаві руки, по яких текли струмочки поту. Лесьо приклав до вуглини в печі смерекову тріску. Вона спалахнула, освітивши хату. Австрієць примостився в куті на овечій шкірі і простяг довжелезні ноги через півкімнати. Біля Еліаса лежала маленька коричнева пляшечка, з якої він висипав на дощечку білий порошок. Еліас сформував рядок, а потім вдихнув його через трубочку, скручену з газети «Wiener Zeitung». І обличчя Еліаса розплилося, як грудка масла на гарячій кулеші. У віденського гостя засіяли очі, він схопився й вибіг надвір. Еліас помчав до людей, він раптом зробився говірливим, молов усяку дурню. Болгарка-мама передала Еліасу знання слов’янських мов, які він відшліфував два роки тому, працюючи в цих місцинах. Однак тепер з його рота вилітали неможливі для розуміння ні німецькою, ні місцевою мовою слова.
Тета Іванка жила за двома потоками й не отримувала щоденне молоко тільки тоді, коли струмки під час повеней перетворювалися на брудну суміш каміння, глини й води. Тоді все живе, що падало в плин, з’являлося десь далеко внизу — мертве, понищене, нецілісне. Після смерті Іванчиного чоловіка Яким покликав бездітну сестру жити до себе. Однак жінка сказала, що хату свою не покине ніколи. Навіть після смерті вона, легша за туман, лежатиме на власному ліжнику, а дим з її люльки куритиметься аж під саму Остричу.
Страшно дихаючи, Іванка, як покалічений тетерук, дійшла з відром до лавиці, аби перелити молоко в коновку:
— А нащо ти мені кисляк привіз?
— Як це кисляк? — питав він знадвору.
— Молоко геть скисле.
— Та я ж лишень здоєне свіже віз! Але сьогодні через оте світло на Остричі молоко в усіх швидко псується.
Витрусивши останні білі згущені краплі, Іванка винесла відро надвір, швидко зачерпнула з бочки дощівки й сполоснула. Потім взяла кілька горіхів і кинула у відро. Лесьо нарешті знайшов проміжок між глибоким старечим диханням, щоб наповнити його сумною новиною про Якима.
Замість того, щоб бути ошелешеною смертю брата, баба Іванка одразу знала, що робити:
— Вези коня сюди.
— Тето, я не буду з вами в ігри гратися. Мені треба бігти додому, бо там люди на «грушку» сходяться.
Вона так вперіщила його палицею, що Лесьо отетерів від страшної сили в старечих руках — такими бабами можна хоч камінний річковий берег орати!
Лесьо привів коня, що допасав останню смачну траву цього літа. Іванка вже стояла коло двох стільчиків — один нижчий, другий вищий. Баба вилізла на перший, потім на другий, міцно затиснула в руці гриву. Іванка пересадила велетенську, як ціле лоша, ногу і всілася у сідлі.
— Вези мене, коню! Вйо! Паскудне світло, я йду на тебе!
Прах до праху (2016)
«Якби — слово, яке нічого не означає, — каже сантехнік, котрому робиш зауваження, що за умови його вчасного приходу сусідів би не затопило. — Сказати «якби» — це як убити муху. О — бац», — і він справді долонею розмащує її по дзеркалу, як шмарклю. Ти ніби викрутився: «Головне — не переплутати цю муху з метеликом, який в одному кінці світу крилами змахує, а в іншому через нього цунамі топить місто». Але правду каже цей мужик, що роздер тобі ванну кімнату, адже це тобі, а не йому довелося розбиратися з сусідкою знизу, вісімсотлітньою бабою Зоєю Йосипівною. Вдова начальника управління соціальної політики, яка пережила тут ще Батиєве нашестя, а нині втратила всіляку владу, крім впливу на перст небесний, вже пообіцяла тебе проклясти. І треба буде їй дати все, що забажає: Богу — Боже, кесарю — кесареве, Зої Йосипівні — Зоїне Йосипівнине.