Якщо хтось вимовляє ці чотири букви — Я, К, Б, И — то далі можна вже не слухати. Пустоти, утворені складеним словом, вдають хвильки й зиґзаґи, наповнюють мрії найбільш ядерними кольорами. Однак вони не мають стосунку до риски, проведеної за допомогою небесної лінійки — без щербинок, строгої, як указка. Те мірило визначає й інші параметри одного життя в стосунку до життів інших — бо інакше світ завалиться, як п’яні балерини.
…Якби: після шкільного новорічного свята 1972-го ти в костюмі вовка не розігнався і не поїхав на тій ковзанці біля їдальні — тепер тобі б не викручувало ногу, мов мокру білизну, кожного разу, як погода вирішує змінитися. Ти б зробив карточки для вивчення німецьких та англійських слів. Ти б не дозволив йому бити маму. Ти б закреслив цифри 1, 5, 18, 23, 32, 37 у лотерейному бланку. Ти б сказав охоронцям, що вони не мають права перевіряти вміст твоєї сумки без міліції. Ти б прикусив язика, так прикусив, що у роті стало б солоно й червоно. Ти б сказав, що не любиш нікого так, як любиш її…
Сергій Іванович Титаренко часто зауважував, що він грається у «якщо», наче пацан, що витяг матрац на дах, дивиться на зірки й уявляє різні альтернативні історії свого життя — інша професія, інші жінки, проїхатися перед всіма цими невдахами на власній бесі рідним містечком на Херсонщині… З обличчя від сорому злізла б шкіра, якби хтось почув ці думки! До всього, «п’ятдесятип’ятилітній мрійник» — звучить досить гидко навіть перед самим собою, стає незручно, ніби згадувати вчорашню ніч, коли був некрасиво п’яний. Чоловіки, які в житті не дуже мали часу на мріяння, не можуть дозволяти такі вольності, говорив собі Сергій Іванович. Хоча — хто їх знає, цих чоловіків, і що ховається за їхнім мовчанням. Однак його колишня дружина Віра знала: за мовчанням чоловіків — нічого, просто нічого; може здаватися, що вони притлумлюють емоції чи тихо складають плани, але там — ніяких таємниць, прихованих почуттів, тільки байдужість — як залитий бетоном футбольний майданчик.
Ще недавно такі «якби» стосувалися б лише Сергієвої шкури. Однак останнім часом більшість «якби» перемінилася. Якби йому було відомо, що в пораненого, котрого щойно розрізали, такий великий жовчний міхур. Якби новий дефібрилятор привезли швидше. Якби він забував імена тих, хто не вижив. Якби він пішов добровольцем сюди, в цю прифронтову лікарню у Маріуполі, швидше. Якби Олег із Хмільника не чекав аж три дні на операцію й був прооперований одразу, Сергій би не знав, як його звати…А далі: якби він зараз міг потрапити у «Макдональдс» на Поштовій площі, де після кожної складної операції брав морозиво ріжок. Якби він їв менше солодкого. Якби він зараз зміг у цій пропахлій хлоркою й потом лікарняній їдалці пообідати котлетами з картопляним пюре, капусняком і вінегретом — пообідати з дочкою…
— Сергію, це Надя, тітка вашої дружини Віри.
— Колишньої… — дожовував він котлету, дивну мішанину з достатнього фінансування лікарняної кухні й бажання головної кухарки зекономити.
— Сергію, послухайте. Вірочка…
— Що Вірочка?! — відсунув він тацю з їжею, аж заскрипіло в телефоні. — Що вона знову хоче? Квартиру відсудити? Грошей? Чи, може, достатньо ящика горілки?
— Не кричіть…
— Ви мене не затикайте!
— Вона при смерті.
— Знову?
— Вона дуже хвора. Останні дні…
Смерть, звичайно, гарний аргумент, щоб притлумити всі образи. Смерть легко скорочує те, що над і під дробом — зраду, підлість, приниження. Але навіть всевладній королеві смерті було важко зрушити гору найважчих валунів та гранітних уламків з його грудей.
— Я втратив співчуття до цієї істоти, коли вона забрала в мене дочку.
— Усе було не зовсім так.
— Не перебивайте мене! Я вам ще всякого зараз пригадаю…
— Вам треба до неї поїхати.
— У мене тут є справи важливіші. Краще було подзвонити пізніше — апетит зіпсовано на день вперед.