— Це якась така в тебе релігія?
— Фізика. Ти відштовхуєш шнурок маятника з величезною чавунною гирею, а вона повертається тобі просто під ніс. Трошки наблизишся — зробить з лиця піцу папероні. Почекаєш — з часом гиря перестане рухатися й висітиме спокійно, як опудало кажана у природничому музеї.
— Ти так цікаво говориш.
— Та ні, просто я часто пояснюю свою поведінку цими образами — натренувалася.
Коли вони зайшли в квартиру, Сергій одразу попередив:
— Ми тут нічого не змінювали.
Лінь і небажання щось перероблювати він нарешті вдало використав, назвавши це збереженням пам’яті.
І справді — квартира була обставлена по-жіночому. Хіба що у вазах більше не було квітів. Штори на вікнах — давно не модного фасону. У горщиках від засохлих вазонів виявилося більше недопалків, ніж ґрунту. Ще — посуд був мішаниною з різних сервізів. Інна швидко обійшла кожну кімнату й заявила:
— Зовсім нічого тут не пам’ятаю.
— Це через безлад. Я не встиг прибрати як слід.
— Ні-ні. Таку ситуацію мій психоаналітик називає витісненням. Усе це — всі ці меблі, стіни, каструлі й батареї — забула, бо мій мозок вирішив, що так краще.
На жовтій полиці з вапнистим слідом від чайника лежало її забуття. У раковині, куди спльовують зубну пасту й погано її змивають, в алюмінієвих ґратках зливу — причепилася непам’ять. Біля вікна з видом на тополю, яку всі люто ненавиділи через пух, але й досі не спилили, біля вікна, де вона потай курила у кватирку, — стояла втрата згадки про що-небудь.
— Не пам’ятаю нічого, що сталося в цій квартирі. Але маю безліч спогадів про те, що було за її межами. Тільки, боюся, зараз почну тобі називати заклади — кафе, театри, магазини зі свіжими булочками — а ти скажеш: давно нема. Промовлю: спортзал, де ми зазирали у вікна і бачили художніх гімнасток із пурпуровими стрічками… А ти ж будеш говорити: перенесли, закрили, підірвали…
— Ну, спробуй — як у «морському бої». Е1? Поранив?
— Мимо. Поведи мене сам кудись.
Йому хотілося показати названій дочці щось таке, аби та сказала: не може бути! та тут не гірше, ніж на Заході — бувала й у Мілані, і в Лондоні, і в Гельсінкі, і в Нью-Йорку, але тут — не гірше. Йому треба було відрекомендувати свою державу, хай вона повезе в чужий край гарний спогад. Ця майже іноземка мусила мати добре враження про нову країну, бо про стару лишила тільки нечіткі, як дід Піхто, і неоднозначні, як дід Панас, уривки пам’яті. Сергій перебирав у голові ряди з вулицями і їхніми закладами. Вибрати доречне було не так уже й просто.
Він позирав на Іннину валізу й відганяв цю думку, однак все ж таки зловив її — мерзенну, негідну, за яку себе треба щипати й битися головою об стіну. Ця думка звучала так: чому донька не привезла йому з Франції подарунок?…Ну як у голові таке народжується? Після всього найбільшим подарунком був факт, що вона взагалі погоджується з ним спілкуватися. Звісно, він усе це розумів. Але з глибин мозку викарабкувалися найпотворніші думки, вони вилазили з-під найменш вигадливих звивин, ці сволоти.
— У мене з’явилася інша ідея, — казала Інна. — А купімо щось на вулиці й прогуляймося? Я люблю вашу вуличну їжу: ніколи не знаєш, чи виживеш.
Усе-таки «вашу», подумав Сергій.
Вони вийшли на Кирилівську, зовсім неподалік від дому. З погляду туристичного, їхня квартира була дуже вигідна — все ще серед старого Києва. Але Інну цікавили зовсім не древні церковні фасади чи інші ефектні краєвиди. Вона, наприклад, півгодини фотографувала лебедя, вирізаного з тракторної шини й пофарбованого вапном. Вони знайшли його в дворах — одного з сотень. На голову хтось прибив корону — золотисту консервну банку від оливок. Творці навіть зробили нарізки зубців корони, а всередину накидали купу недопалків. Інна з Сергієм блудили вулицями, де під дахами невеликих будинків сиділи голуби, де жінка саперною лопаткою очищувала підвіконня від пташиного посліду. Вони ходили біля Фролівського монастиря — Інна зазирнула у щілину дерев’яної огорожі та з криками захвату покликала Сергія:
— Глянь! Тут сохнуть панталони монашок! Просто на шнурку!
Інна запитала в хлопця з кіоска-равлика, скільки коштує чай мате і взяла каву лате. Вона зупинилася біля крамниці, де просто на порозі стояло маленьке мандаринове дерево, вкрите спілими плодами — Інна відірвала один, скуштувала і виплюнула: кислий. Поряд зупинилася жінка, наказавши шестилітньому хлопчику, щоб той підняв папірець, а потім сама прибрала. Біля іншого магазину на манекені — сукня русалки з леліток. Ще далі в літньої жінки прорвався пакет, і гроно синього винограду впало просто посеред пішохідного переходу. Через вікно перукарні видно, як хлопцеві накручують вуса. Інна пояснювала, чому деякі старі будинки не симетричні до вулиць: вони були зведені ще тоді, коли вулиці улаштовували за іншими схемами. Тобто, якби скласти всі плани міста у різні часи, від Київської Русі до сучасності, вийшов би цілковитий хаос. План виглядав би як папір для розписування ручки або як замерзле озеро, порізане ковзанами.