Невеличкий приватний будинок із запущеним садком, порослий мохом складений на купу шифер, затягнута синьою клейонкою купа ракушнякових блоків, брудний облізлий кіт… Тут панувало легке запустіння, що свідчило про байдужість мешканців до власного життя. Життя просто відбувалося, не потребувало ніяких зайвих рухів, тривало для того, щоб одного дня закінчитися.
За синтетичною фіранкою з дрібними трояндочками — кімната з труною. Стіни в домі де-не-де вкрилися чорним грибком, де-не-де вапно здулося, але ніде ще не відвалилося.
— Згоріла за кілька місяців. Ходила здорова жінка. Раптом щитовидка трохи розпухла, бац — і нема людини.
— А як лікували?
— Вірочка їхала в Карпати до знахарки…
— Жах…
— Ми геть не мали грошей, не мали що продати.
— Може, вона нам щось просила передати? — питав Сергій.
— Вірочка… Вірочка казала, що любила вас.
— Любити — дуже цікаве слово, — сказала Інна, не відриваючись від смартфона. — А де, до речі, тітка Галя, дядя Аркаша і їхній малий? — згадала про маминих родичів з Лисичанська.
— Я дзвонила, — казала Надя. — Галя передала, що у них там з Льонею проблеми.
— Льоня — до речі, останній, кого я бачила, покидаючи в 2002-му Україну. Які з ним проблеми?
— Нічого не знаю. Галя ніколи мені нічого не розказує. І трубку бере раз на два місяці.
— Глянь на розп’яття, — показувала Інна Сергієві на цвинтарі. — Глянь: руки пластмасового Ісуса прибиті до хреста цвяшками. Цікаво, що відчував той, хто розпинав цього Христа?
Коли всі розходилися, Інна вирішила проказати хоча б одну молитву над могилою, однак після рядка «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні» забула слова.
— Маю тобі ще дещо дати, — казала баба Надя Інні. — Може, тобі буде цікаво.
І стара витягла із серванта сіреньку стару книжечку…Боже, ще родинних детективів Інні не вистачало! Ще всього цього балагану, який давить на мозок і змушує згадувати заліковане за немалі гроші з найкращими психоаналітиками!
— Бабо Надю, нічого не треба, не треба ніякого мотлоху минулого.
— Це мені лишилося від твоєї прабаби Аліни. Точніше, цю книжку їй прислали на адресу Скорських у Києві.
— Хто такі Скорські?
— Родичі. Вони виїхали з Києва ще під час Другої світової, перебралися до Америки. Аліна недовго жила у їхнім домі. Книжка прийшла, коли вона вже не була жива. Я її тримала в себе разом з усіма документами, а недавно треба було подивитися план газифікації будинку — то й знайшла.
— І що в цій книжці?
— Важко пояснити, як вона стосується нас. Але там поезії. Це книжка віршів французькою мовою. Там є підкреслені рядки й паризька адреса.
Інна взяла невеличку сірувату, як нефарбована свиняча шкіра, книжку. Вона називалася «Exil», тобто «Вигнання» — авторства Сен-Жон Перса.
— Я не знаю цього письменника. Але можу приблизно перекласти.
— Колись мені вже переклали, що означають ті рядки, де підкреслено олівцем. Але вони дуже туманні. А недавно знайома з колишньої роботи принесла книжку цього автора в українському перекладі. Ну ось, я порахувала рядки й звірила, глянь: «Не від учора — у вигнанні! Не від учора — у вигнанні!» Але не розумію — чому у вигнанні, хто? Той, хто прислав книжку, напевне. Не розумію. Може, цього знайомого нашої прабаби вигнали з Радянського Союзу — буржуазний націоналіст чи що? І далі підкреслено: «Серед пісків Чужинець мовить: «На світі все — для мене новина!..» І спів, що родиться у ньому, — для нього є не менш чужий».
Знайома баби Наді знайшла в інтернеті, що таку саму книжку продають за 350 євро. Інна ще раз оглянула видання — 1942 рік, Марсель, наклад 200 примірників. А на шостій сторінці дрібно написана паризька адреса. Ще одне підкреслене місце, яке помітила Інна, перекладалося як «Моя оселя — у моєму йменні».
Але вона не знайшла в книжці імені таємного адресата.
— Чекай, дитино! — кричала стара. — Чекай!
— Що таке, бабо Надю? Кажіть швидше, бо мене чекає тато в машині.
Сергій посидів учора біля тіла півгодини й зник, а потім прийшов на цвинтар і навіть не лишився на заупокійний обід. Хоча дарма його не було тепер — Сергієві було б важливо почути оце «тато».