— Може, ви все-таки передумаєте й лишитеся тут ще трохи?
— Нащо?
— Ну… — справді, нащо? — Три хвилинки почекайте! Усього три хвилини.
Вона залетіла в дім, пошуміла там каструлями й шафами, дверми й шухлядами, а потім вибігла з чорним целофановим пакетом і коробкою з-під взуття. Баба Надя зняла банку зі стільчика під стіною й потягла табурет під грушку.
— Затримай коробку, Інночко.
— Та не треба!
— Візьмете з собою. Вони хоч і маленькі, але дуже смачні.
А потім зробила відчутну паузу, схилила голову, зморщила носа й додала:
— Ваша мама їх дуже любила. Вона називала ці дульки мармеладками.
І, однією рукою прихиливши шершаву гілку, другою рвала й складала в коробку щойно, просто сьогодні зранку, достиглі грушки. Вони, невеличкі, золоті, стирчали з коробки, як курчата.
Сусіди, які уже вдруге за останні три дні бачили цих двох внизу біля машини, а потім у ліфті, грали у «Що? Де? Коли?» І в усіх була неправильна версія відповіді на запитання, хто ця дівчина з Сергієм. Знала одна Зоя Йосипівна, вдова начальника управління соціальної політики.
— Забула, що ти так добре готуєш! — набитим курячою печінкою з яблуками ротом говорила Інна батькові.
— Вибач…
— Ні, не переймайся, я, знову ж, не мала наміру тобі дорікати.
— Я тебе шукав… Я хотів відсудити тебе у мами, але закон на її боці.
— Кажу ж — зупинися.
— …Пам’ятаєш, як ти лягала он там на дивані, мала така, як заєць, а я тобі про хвороби своїх пацієнтів розказував?
— Не пам’ятаю. Уже казала — з цієї квартири не пам’ятаю майже нічого. Стерильність, як у твоїй операційній.
— Шкода.
— А що, мені справді було цікаво, хто на що хворіє?
— Аякже! Ти розпитувала про найтонші деталі — якого розміру камені в нирках, що буде, якщо зачепити скальпелем жовчний міхур, скільки коштує сто літрів крові… Ти любила, аби я показував, якого розміру пухлину ми вирізали. Спочатку демонстрував руками, а ти зривалася з дивана, ходила по хаті й приносила мені яйце, монету, горошину, яблуко, картоплину, чашку, кота. Я мав на цих предметах показати, якого розміру пухлина.
— І яка була найбільша?
— Десь як кабачок.
— Стоп! — раптом скрикнула Інна. — Нарешті згадала! — і побігла у ванну кімнату.
Найбільш її забавляли історії про поламані носи. Сергій, звісно, всю жорстокість перетворював на смішки. Ніби відбивна, потовчена чоловіком жінка ставала дамою, що не помітила скляних дверей. Змащений з лицем ніс перехожого, що зробив зауваження, аби водій не загороджував прохід, ставав зміщенням хрящів у хлопця, який не встиг вийти з ліфта, на відміну від його носа. Ох, скільки в нього тепер було історій хвороб! Сергій міг би написати цілу книжку, ціле наукове дослідження, тим більше, що зараз нічого вже не треба було прикрашати. Реальність, ніби дротиками, метала в нього значно смішнішими за старі історійки правдами — і щоразу просто в яблучко. Наприклад, якось до нього прийшла стокілограмова жінка з кривим носом. Вона, п’яна, вилізла на батут і — ні, не впала на тротуар чи траву, не вилетіла навіть у космос — просто прорвала сітку, як стару авоську. Натягнуті деталі вдарили їй по шнобелю — і довелося випрямлювати його, як кривий цвях. Способи ламання носа напідпитку могли б стати найбільшим і найяскравішим розділом у його книжці про смішні каліцтва.
— Так! Він є! Знайшла, — кричала з ванни Інна.
Коли Сергій підійшов, вона сиділа на підлозі, на білій плитці з синім квітчастим візерунком. Кубло труб, що йшли в усі напрямки й проводили різні води, було головоломкою навіть для найдосвідченішого сантехніка.
— Він не зник!
— Хто?
— Це браслет. Незадовго до від’їзду з Києва я вкинула його до бачка унітаза! І забула забрати під час від’їзду з Валерою Едуардовичем. Коли ти нарешті зміниш цю стару сантехніку?
— Та це ж браслет твоєї мами. Віра колись його загубила й завела страшний скандал!
…Вона заробила того дня надто багато поганих оцінок. Того дня, під час плавання на фізрі, дивлячись на інших дівчаток, остаточно зрозуміла, що ти — не красива. Негарний ніс, негарні губи, негарні щоки. Лоб як ріпа, а підборіддя як картоплина. Тобто лице — як овочевий ряд на ринку. Твоя гидка шия, гидкі руки, як дві арматури, твої негарні ноги, гидкі коліна, гидкі ступні, зап’ястя, ямки на ліктях. Хлопчачі груди, схожі на дві таблетки від горла. Потім ти пішла на малювання і намалювала, як місто горить, а викладачка сказала, що маєш проблеми з композицією…І ти ідеш додому. Чвакає розмокле листя, перетираючись під ногами в кашку, схожу на дитяче харчування. Вдома тобі навіть не зроблять зауваження за погані оцінки, вони просто будуть кричати одне на одного. Як же ти хотіла, щоб вони насварили тебе за оцінки!…І ти нічого не пам’ятаєш у цій квартирі, ніяких предметів — ніяких поличок з медикаментами, тарілок, де на дні можна побачити малюнок, тільки коли з’їси всю манку… Вони зуміли перетворити твоє дитинство на якусь мерзоту, про яку не хочеш взагалі пам’ятати. Взагалі нічого, крім цього браслета в унітазному бачкові. І ти проходиш повз хлібзавод, повз ці старі шини, закопані замість бордюрів, попри ряди зрізаних пластикових пляшок, якими квітникарі понакривали паростки троянд. Заходиш у під’їзд, відчиняєш двері квартири. Ну — запитайте, запитайте, що я сьогодні їла. Запитайте — розкажу і про кубиками нарізане повидло, і про кип’ячене молоко з мерзенною пінкою, і про емальовані обдерті чашки. Тримаєш у руці склянку з водою, випускаєш, вона закочується під шафу. Шваброю витягаєш — а там браслет: розірваний, тоненький, золотий.