Інна гасить сигарету в чашці із залишками кави й складеними туди ж недогризками грушок. Вона курить з тринадцяти років. Інна лежить на дивані, закинувши ноги на крісло, і розглядає браслет. Вона рівним тоном заявляє:
— У мене літак за п’ять годин.
— Як?! — скрикує батько.
— Нічого не кажи. Мені треба збиратися, — і вона встає, іде до валізи, дістає документи.
— Я тебе образив?
— Квиток замовлено ще на цвинтарі.
— Але ми стільки не бачилися! Навіть не знаю, чим ти там займаєшся, що ти робила всі ці роки!
— Ну, я про тебе теж.
— Не знаю… не знаю, що робити…
— Та заспокойся.
— Тобі хоч добре там?
— Усе добре! Мені з Парижа написали, що треба негайно летіти, бо зривається проект. На щастя, похорон не затримався.
— Ну хоч два слова скажи. Де ти, ким працюєш?
— Не переживай. Якщо що, то я не проститутка.
І засміялася, ніби їй тринадцять.
Нафта(1839)
«Е-ге-ге-ге-гей, — загорланила Іванка, ще не доїхавши до перелазу. Усі люди, які стояли під хатою й говорили про померлого Якима Шугая, обернулися до баби. Вона швидко злазила з коня і майже бігла до хати. — Що празнуємо?»
Молоді мовчали, але один з літніх чоловіків наважився мовити:
— Та не празнуємо, Іваночко, а навпаки — ми в смуті за твоїм братом.
— Чи ви, може, подуріли? Що за смута?! Наш Яким сьогодні відійшов у кращий світ. Чого і вам усім бажаю.
— А ти, Іваночко, не проклинай.
— Бачите небо? — і вони подивилися вгору, де все стало ще гіршим, ще загрозливішим. — Воно скоро провалиться. Крапочка червона, що блимає, всіх побачить, всіх виловить, як ягниць у загорожі, — не сумнівайтеся. І піде сніг, після якого — кінець. Якщо не вірите, то запитайте себе: а куди подівся наш мольфар Їлак?
Усі мовчали. Іванка кинулася в дім, при цьому зачепивши ногою хрест і дві хоругви. Оскільки впала лиш одна, то Іванка повернулася до порогу і знову штовхнула стійку фану, ще й буркнувши:
— Хрестами хвалитеся? Та вашого бога на такому ж убили! Де ви бачили, щоб свині поклонялися довгому ножеві?
Щойно піп підняв перед нею хреста, Іванка вдарила його по лицю. Отець Петро, ошелешений, спробував захищатися, але баба йому крізь зуби процідила:
— Мерзо ти християнська, ану бігом підставляй праву щоку.
Ще коли будували церкву, вона ходила до чорнокнижників, аби вони прокляли ту затію. Іванка ходила до мольфарів і градівників, аби насували погану погоду, аби параліч брався майстрів, що зводили храм. Але нічого не помогло — жоден будівельник не скалічився.
Однак Іванка, попри їхню зраду, не зненавиділа людей. Хіба трохи, як то в деяких старих водиться. Коли до неї приходили колядники, вона їх два дні не випускала. Люди в неї так набувалися, що потім цілий рік розказували, якими наїдками та напитками їх пригощала Іванка. Але одного разу вони прийшли й заколядували щось таке, після чого стара плюнула скрипалеві в очі. Вони не образилися на неї і заспівали вже нормально. Потім виправдовувалися:
— Нас зібрав отець Петро й сказав: якщо не переінакшимо колядки з ґаздівських на християнські, то він не дасть нам права колядувати. Бо коляда — свято народження Ісуса Христа. То ми й зібралися і всі старі коляди поперемішували з іменами святих — Ісуса, Дмитра, Іллі, Діви Марії…
— Ви — як знаєте, але в мене колядуйте по-людськи.
Баба Іванка забігла в хату, де посередині на лаві лежала труна з її братом.
— Прийшла попрощатися з тобою, Якиме.
Люди навколо труни відступили на кілька кроків.