— Прийшла сказати тобі прощальні слова. Ти мені сказав це десять років тому, а я тобі — аж тепер.
— Не переживайте, — єхидно зауважив піп. — Скоро ви побачитеся.
— Заткни пащу, жабо, — відповіла вона.
— Офіційно заявляю, — проказав отець Петро. — Цій нехристці не буде місця на церковному цвинтарі.
— Та хай убережуть мене небеса, аби бути заритою в землю неподалік вашої стайні, грім би її бахнув! — галасувала вона, а потім притишено заговорила до мерця: — Не захотів, Якиме, бути з нами — зі своїм дєдем і мамкою, з братами й сестрами, з усім родом своїм. Але ти все одно з ними стрінешся — ох як получиш! Особливо від дєді — мало він тобі в дитинстві бука давав!
— Тето, — підійшла до неї Федиха, — тето…
— Не треба «тето». Не треба більше нічого. Мольфар продався панській хвойді Вілінській! Ви продалися панському попові. Небо — спаскудилося. Молоко — скисає. Голова — тріскає. До мене сьогодні прапрадід Іван приходив — той, що був віщуном. Він сказав: чекай на вечір снігу й кінця всьому, що ти знала.
Іванка попрямувала до виходу і, ще раз наткнувшись на попа, увалила йому по правій щоці. Святий отець почервонів від приниження й скрутився від болю — в удар Іванка вклала всю широту старосвітської душі:
— Вставай, дорогенький, хай дам тобі ще в ліву.
Але піп не піднімався.
— Подайте мені дві свічки, — договорювала Іванка.
Ніхто не насмілився питати, більшість, напевне, знали, але вона розтлумачила:
— Для чого? Бо Якиму ще при смерті треба було вкласти в руки зсукану свічку, аби його душа там не нипала в темряві. Але ж ви не встигли й запхали її вже між холодних пальців! То мені дві дайте — аби йому одну передала.
Іванка вийшла надвір і сіла на ґарелію. У хату ж зайшли хлопець і дівчина — перевдягнені в бабу й діда. Вони підійшли до труни. «Баба» заголосила, а «дід» хвалив: «Який же тут славний був ґазда: і їсти, і пити давав, і гостину любив…» Священик на це не хотів дивитися, але заборонити «грушку» не насмілювався. «Дід» і «баба» приставали до людей, питали, що вони пам’ятають про Якима. Чоловіки розказували, як вони з покійником то найбільшого дика зловили, то бочку меду випили. Жінки мовчали. «Дід», сусідський малолітній шибеник, причепився до попа: «А чи гарно Яким службу відстоював?» Однак священика врятувала дитина, що залетіла у дім:
— Люди добрі! Надворі іде сніг.
Усі вилізли з хати — справді: з неба в цю теплу серпневу днину валив сніг. Причому не дрібненько, а цілими шматками. Він просто на очах утворював шар, який все товщав і товщав — спочатку забілив землю, а потім до щиколоток, що вже були видні сліди кожної людини й кожної звірини.
Баба Іванка вдалині прямувала в бік лісу, зовсім у зворотному напрямку від свого дому.
Ще тоді, коли Іванка розправлялася з тутешніми, Лесьо серед людей знайшов Адріану — дівчину, що жила неподалік і на яку він мав плани. Лесьо відвів її вбік і швидко поцілував. Потім дозволив їй, перестрашеній людським осудом, вирватися.
— Ти моя ягода! Ти моя любов! — говорив він Адріані на вухо. — Вкраду тебе, і ми обійдемося без їхнього благословення.
Адріана мовчала й тільки торкалася його стегон.
Частина людей, побачивши сніг, мерщій побігли додому — рятувати худобу від холоду.
— Де Лесьо? — гукнула Федиха. — Іди сюди!
— Зараз мамо.
— Швидко сюди йди! — зайшла вона в дім, почувши, звідки голос.
Побачивши біля сина Адріану, скривилася: вона дозволила б Лесеві побратися з цією дівчиною за єдиної умови: якщо її батько віддасть молодятам той шматок тисового лісу, що пролягав саме біля території Шугаїв. Але батько Адріани вперся: «Я продам ту деревину австріякам за такі гроші, що дочку зможу видати за птицю вищого польоту, ніж твій пуцьвірінок».
— Прямуй за тетою, бо вона здуріла і може себе угробити.
Потім вона вдала, що вперше дівчину помітила:
— Це ти, Адріанко? — і посміхнулася крізь зуби. — Тут так темно — і не уздріла тебе, солодка. Ти б мені не помогла?.. — а потім озирнулася до дверей, — …або не треба, — і пішла геть.
Лесьо гукав Агату, але її ніде не було — натомість з’явився Еліас. Вони вдвох і попрямували в бік лісу, де виднілася точка з іменем Іванка, що несподівано швидко, як на свій вік, рухалася.
Поки хлопці підбігли до лісу, нападало вже достатньо снігу, щоб бачити сліди — втиснуті важкі еліпси. З-під сніжку ще вибивалися тверді бадилини із зеленими листочками афин, але мохи зникли.
Коли Еліас ступив на один кущик, розтиснувши кілька ягід, на снігу появилися темно-сині крапки. Еліас і Лесьо йшли за відбитками Іванки досить швидко, сліди були чіткими, з кожним разом ставали все глибшими. Але стару годі було наздогнати.