— Може, вона десь в лісі злякана сховалася? — давала надію Адріана.
— Звірі йдуть вмирати туди, де їх ніхто ніколи не знайде — найнепролазніші хащі стають їхніми гробницями.
Лесьо знайшов Еліаса за слідами, єдиним, що лишилося від снігу: приплеснута замерзла вода розтавала останньою. Віденський гість лежав у тій печері, де хлопець ховав череп мамонта. Він під голову підклав масивний бивень і лежав, як святий Антоній у крайні моменти пустельництва — виснажений і вже покірний смерті. Його лихоманило, піт геть просочив сорочку.
— Ви вже по мене прийшли?
— Це я.
— Так! Забирайте! Ведіть мене по дорозі з сяйва! Прочиняйте мені двері, вже бачу вхід до собору святого Стефана.
— Агов!
Еліас озирнувся і, помітивши тільки череп мамонта, забубонів:
— Я знав, я так і знав…
— Еліасе, це я!
— О сяйво, дай мені нарешті того зілля, якого я на землі не зміг знайти.
Лесьо визирнув з печери й наткнувся на блимання червоної крапочки під Остричею.
Хлопець плеснув Еліаса по неголеній, аж почорнілій щоці, роздушивши кілька з сотень мурашок, що обліпили тіло. Той, схопившись на ноги, знову скрутився.
— Дуже ти зле виглядаєш…
І Еліас подивився на Леся з такою ненавистю, що Лесьо не прийняв її до уваги — надто вже недоречною вона тут була.
Загублене (2016)
На Пер-Лашез Інна приїхала з Еженом, своїм хлопцем, трохи затридцятирічним рудобородим парижанином родом з містечка на кордоні зі Швейцарією.
— Он там сто років тому з’їли мамонта, — казав Ежен, показуючи на вітрини, за якими сперечалися два молоді, але сиві чоловіки.
— Живого? — перепитувала Інна.
— Ага, у Булонському лісі впольованого. Його загнали в фонтан зі скульптурами та ліпниною і забили дерев’яними дрючками.
— Ну а як це — з’їли мамонта?
— У Сибірі знайшли замороженого звіра, якому було — не знаю, десять тисяч років, чи сто, чи мільярд — коротше, морожений. Того мамонта привезли в Париж і приготували в ресторані. Офіціанти засервірували стіл, гості всілися, білі хустинки почепили на груди. Потім їм принесли мамонта — стейки, рагу, тушкованого з трюфелями, з рогом єдинорога, під брусничним соусом…
— І гурмани вижили?
— Та вижили — чого ні.
— А смачний був?
— Як звичайне гниле м’ясо.
— Ти звідки це знаєш?
— Одним з гурманів був мій дід Федор, — і Ежен показав перстень.
— До речі, завжди не наважувалася тебе запитати, навіщо ти перстень цей бабський носиш.
— Коли дід помер, його прах у Швейцарії переробили на діамант — ось він.
— Тоді твій перстень не бабський, а дідівський.
— Інколи ти дуже цинічна.
— Та не перебільшуй. Це просто в тебе надто ніжне почуття гумору.
Ежен зупинив сьому «BMW» на бульварі Менільмонтан біля довгої стіни кольору світлого лабрадора-ретривера.
У Інни сьогодні відкривалася виставка. Не персональна, але теж серйозна. Вони саме поверталися з монтажу й мали ще кілька годин. Ежен поїде до стоматолога. У Інни в цей час на цвинтарі мала відбутися зустріч, якої вона не сильно чекала й хотіла. Але цього було замало, щоб її уникнути. В салоні та багажнику машини лежали перфоратор, фанера, скло, кілька пластикових ніг від манекенів та ще купа мотлоху для монтажу арт-об’єктів. Поміж усього цього біля Інни чемно сиділа схожа на фату леон бішон, час від часу безпричинно погавкуючи.
— Підеш зі мною? — запитала Інна в собаки.
Але Жозефіна відвернула мордочку.
— Ежене, не забудь, що після виставки ще йдемо на концерт, — гупнула дверцятами Інна.
[Поет Сен-Жон Перс, на відміну від Абеляра й Едіт Піаф, був похоронений у Провансі, а не на цім кладовищі. Він народився за 7000 км від Парижа на острові Гваделупа серед Карибського моря. Одного дня цей острів був затоплений, вода виграла в суші. Коли ракоподібні й молюски вже блудитимуть під дитячим ліжком поета, він переїжджатиме на континент. Його бібліотеку затопить. Морські гади борсатимуться між сторінок Флобера, Руссо і Вольтера, але не Бодлера, якого поет витягне з води й забере до Франції. Псевдонім Сен-Жон Перс, як стверджував сам автор, є спонтанний. Припускають, що він складений з імені римського поета Персія — сатирика, який ненавидів імперію Нерона. Інша ж частина — ім’я апостола Іоанна. Останній вважав Рим потворою, що втілює антиприродність, антиморальність і байдужість до тяглості у вічності. Рим — це Колізей, те, що принижує в людині людяність, що вбиває звірів і рабів, що апелює до звіра в людині. У нобелівській промові Сен-Жон Перс каже, що поет може бути рівним суперником цьому Римові: «Перед лицем ядерної енергії — чи вистачить поетові задля його мети простої глиняної лампади? Так, вистачить, якщо про глину згадує людина»].