— Ваше прізвище повторіть ще раз, — казав французькою голос з домофона квартири за адресою, вказаною на сторінці шість.
— А з ким я спілкуюся?
— То звідки адреса? — в голосі чувся старий чоловічий голос.
— З книжки поета Сен-Жон Перса.
— Повторіть.
— Книжка 42-го року, надіслана звідси в Україну, «Exil».
— Це ви, Аліно?
— Та ні, що ви? Це її правнучка.
Той голос ніби з’єднував не з живою людиною, а з кимось, хто на кожне запитання просто натискав кнопочку диктофона із записом давно сказаних слів — хитрою варіацією типових фраз.
— Може, поговоримо в зручніших умовах?
— Так, вибачте. Чи вийде вам завтра о 15.00 у колумбарії цвинтаря Пер-Лашез біля могили Нестора Махна?
Париж, могила Махна… А можна було вигадати ще безглуздіше місце?
— …Хай буде.
— До зустрічі.
— А чому саме там? І чому не тепер?
Але ніхто вже не відповів.
…Нащо це все? Ну, мала вона якихось далеких знайомих, а може, родичів. Ну, жили вони тут. Пошук таких осіб — завжди захопливий сюжет. Знайдені люди — це не люди, а цікаві історії. Інколи взагалі здається, що родичі й знайомі потрібні, аби тільки розказувати цікаві історії, прояснювати ситуації з історією твого роду, щоб ти міг краще розібратися в собі, збудувати власну оповідь. Але ж Інна це залікувала, вона сумлінно відходила необхідні години до психоаналітика.
На Пер-Лашезі склепи будували у вигляді міні-костьолів з колонами й усякою готикою, конструювали цілі ансамблі різноманітних скульптур. Тут — і чоловік із сильно натертою деталлю угорі штанів [герой-коханець Віктор Нуар, якого застрелили в 22 роки напередодні весілля]. Тут — і сфінкс, замащений жирними плямами від вицвілої помади [обцілована шанувальниками могила Оскара Вайльда]. Особливо на Пер-Лашезі любили давати прихисток всяким чоловікам з перуками у вигляді вермішелі швидкого приготування. Від генералів до суддів — усі з мівіною на голові. Інна давно тут не була. Це ж для туристів. Інна обходила алеї, піднімалася сходами, блудила між дерев, перестрибувала з бордюру на бордюр. В одному з рядів біля могили було більше букетів, ніж деінде — квіти переважно червоного та білого кольорів.
Серце Шопена похоронене в костьолі Святого Христа навпроти Варшавського університету, а решта тіла спочиває тут, в Парижі. Інну раптом осяяло: як же це вона йде до Нестора Івановича Махна, батька українського анархізму, і без квітів? У польсько-французького композитора букетів було аж задосить — на всіх українських національних героїв вистачило б, причому героїв за різними версіями — від соц- до нацреалізму, а також інших груп та відгалужень. Тому Інна витягла гіацинт з вазочки Фридеріка Шопена й швидко пішла уверх, не по дорозі, бо по нормальній стежині після такого гріха не ходять. Інна простувала звідти швидко — а що як її побачить екзальтований поляк і вирішить, що це наруга? Шпортаючись об плющ і коріння, вона ледь не падала. Усі ці рослини внизу, як набридливі кішки, плуталися, не давали йти.
А може, не варто було брати квіти з могили людини, серце якої в одній країні, а решта тіла в іншій? І чи тепер не обваляться на неї всі прокляття сусіднього народу, а також духу музики, з якого народжується трагедія? Інна не вірила ні в один забобон, але з дзеркалами завжди поводився уважно, а також не сідала в тринадцяті вагони. У дитинстві Інна, бавлячись, ходила повз недобудований паркан, де із бровки що два метри вилазили труби, і казала собі: якщо вкладуся у два кроки на один прогін, то завтра тут знайду чорний чемодан з мільйоном доларів. І вона розтягувала ноги, як могла, роблячи ці неймовірні два кроки на два метри, інколи навіть залишалися запасні сантиметри. Тому чорний чемодан від цього мав ставати ще ймовірнішим. Якщо зробить лиш два кроки — батьки не сваритимуться. Якщо зробить лиш два кроки — мама не питиме. Якщо зробить лиш два кроки — стане пташкою і полетить, куди хоче…
Вдалині Інна побачила бороданя з величезною фотокамерою. Той напружено лежав на порослому мохом надгробку. На кам’яному дашку невисокого склепу з двох боків сиділи дівчата в самій білизні, крізь яку людина з добрим зором могла роздивитися все решту. На двох сусідніх склепах стояли ще двоє молодиків — один з прожектором на штативі, а другий зі світловідбивачем.