Інна підійшла ближче й сіла на іржавий парканчик. Під деревом неподалік говорили між собою ще дві дівчини, зовсім одягнуті. В одної була схожа на гетьманську булаву щітка в руках, в іншої — косметичка. Фотограф кричав на хлопця зі світловідбивачем, а моделі, знуджені, поправляли ліфчики. Потім він закричав на дівчат, щоб не чіпали бретельки, бо на тілі залишаються малинові, як патьоки сиропу, пруги.
Тут з-за рогу вийшли дві літні жіночки — у попелястих куртках, одна з маленькою собачкою за пазухою — виднівся лише кінчик носа, тому породу вирізнити було важко. Вони, побачивши цю групу, одразу загаласували. Фотограф перемикнувся з дівчат на бабусь. Візажистки-перукарки байдуже курили голуази й струшували попіл на могильні плити й плющ. Одна з моделей щось сказала жіночкам, ті махнули своїми французькими руками й пішли геть. Коли дами зникли за склепами, дівчата в білизні пирснули сміхом.
…Вісім років тому Інна була на місці цих дівчат — але в Будапешті, де вона на цвинтарі знімалася у фотосесії для місцевого бренду. Дівчина тоді зголодніла, і їжу їй принесли просто на гробівці. Інна також згадувала, як десять років тому вона вибігла з метро, ішов дощ, вона не мала парасольки, вона запізнювалася на кастинг. Інна встигла, і її відібрали, однак потім через пневмонію вона таки не змогла взяти участі у проекті. Але за всю модельну кар’єру дівчина все ж мала десятки фотосесій і показів… Інна випадково познайомилася з художниками, швидко стала своєю. А потім поступово, рік за роком, відчужувалася від світу моди й стала contemporary artist-ом.
Устаючи з парканчика й обтрушуючись від іржі, Інна побачила на плиті чужої могили вкрадений у Шопена гіацинт, про який зовсім забула. Зрештою, вона повернулася назад на червоно-білу могилу й поставила рослину туди, звідки взяла: хай квітка буде з тілом, якому первісно була принесена, хай вона замістить йому серце.
Біля крематорію з двома схожими на ніжки табурета трубами вишикувалися п’ять машин. Поблизу — двоповерховий колумбарій з тисячами табличок. Без інтернету Інна ніколи б не знайшла те, що шукала.
Дівчина прийшла вчасно. Тисячі імен на чорних, білих, червоних, зеленавих плитах, біля деяких — невеличкі вазочки для квітів. На таблиці Махна номер 6686 — його портрет. Дивно, що ніхто досі не замалював вісімку, а так — нічого особливого. Хіба ще написи кульковою ручкою «Слава Україні! — Героям слава!», значок анархізму і гасло «Смерть буржуям». Зовсім поряд на землі — балетні чешки, а над ними — табличка Айседори Дункан, засновниці «вільного танцю», можна сказати, основоположниці «анархічного танцю», танцю поза правилами. Як вони з Махном тут гарненько заримувалися! Айседора, до речі, померла через те, що під час поїздки в автомобілі її шарф заплутався в колесі й задушив свою власницю, ніби зла заздрісна подружка, що нарешті знайшла добрий момент. Смерть у своєму танці теж добре зімпровізувала.
Ніхто не приходив. Інна зауважила, що таблиця Айседори встановлена дуже вдало — біля самої підлоги, тому тут так зручно складати всякі свічки, квіти й інші ритуальні предмети. Інна, піднявши з землі засохлу брунатну троянду, відламала бутон і спробувала забити в проміжок між стіною й табличкою Махна. По надгробній таблиці, не остерігаючись світла, пробігли дві мокриці.
І вже зібравшись іти геть, Інна побачила власника вчорашнього голосу:
— Вітаю вас! — сказав старий чоловік, низенький дідусь.
— Вітаю. Я Інна!
— Клод. Вибачте, запізнився добряче: мене намочив зі шланга поливальник квітів — довелося повернутися додому, щоб перевдягнутися.
— На жаль, через п’ять хвилин мушу йти — маю відкриття виставки.
— Даруйте, не зрозумів. Ви художниця?
— Так. А ви?
— Я у вас не заберу багато часу. Тут маю теку із зошитами. Цей рукопис залишив 1946-го року ваш прадід Олексій.
— Я нічого про нього не знаю.
— Не дивно. Він вибрався з України ще 1921-го, а 46-го зник взагалі, залишивши цей рукопис.
— А хто ви йому?
— Олексій жив певний час у своєї мами, яка тут одружилася з французом. Дітей Гренуй з Тамарою Макарівною не мали, то я їх на схилі літ доглядав. Вони мені квартиру заповіли, а з нею — і цей рукопис.
— А чого вони з прабабою розсталися?
— Боюся, що не скажу нічого такого, чого нема в цій теці.
— Вибачте, не можу прийняти ваші папери.
— А хто може?
— Залиште все у себе.
— Але чому?
— Це мене зовсім не стосується. Не хочу більше минулого.
— Але ви ж розшукали мене!