— Ця тека, яку мені передали після виставки, остаточно переконала, що тобі треба поїхати зі мною на батьківщину.
— З тобою?
— Добре, не буду тягнути: я вирушаю до України, назавжди, — і вона подивилася йому в очі.
— Там війна.
— Я — їду.
— А як же все?
— Що все?
— Ну, твоє мистецтво.
— Якщо мистецтво залежить від конкретних кордонів, то це не мистецтво.
— Дуже пафосно, навіть шаблонно й вульгарно звучить.
— Пафос, штампи й несмак теж бувають правдою, — і вона відвела свій погляд, щоб більше ні разу не зазирнути в його зіниці. — Ежене, я хочу дивитися на життя — як на щось живе: хочу замовляти вино в «Café de Flore» по-справжньому, дивитися на Ротко в музеї Пампіду по-справжньому, не як туристка, на метелика на бордюрі біля Сени, на карету серед бульвару Бонн-Нувель — по-справжньому. Але справжності нема. Для мене вона не тут. Її не може бути, коли все — обгорнуте поліетиленом, я не маю права знімати цю плівку, розумієш?
— І що ти там будеш робити? Що ти робитимеш в Україні?
— Мене запросили в один проект. Разом з Олександрою — пам’ятаєш ту мою подружку з Франківська, з якою ми розтрощили санаторій? Я щойно на концерті нарешті придумала концепцію власної роботи…
— Добре, — перебивав її Ежен. — Мушу запитання поставити таким чином: а як же я?
— Тебе планувала взяти як помічника.
— У мене до мистецтва руки криві.
— Мистецтво вимагає зовсім не рук. Воно ніколи й не вимагало, якщо не брати до уваги кілька винятків. Мистецтво вимагає тебе як людину, тебе як матеріал.
— Узагалі не розумію, що ти говориш.
— Уміти малювати — це дуже просто. Я, наприклад, вмію: легко намалюю ідеальне коло, за десять хвилин олівцем нарисую твій детальний портрет, як он ті мужики, — і вона показала на ряд вуличних художників, що нудилися вдалині, чекаючи клієнтів. — А от розкрити через щось себе, через щось незвичне, недекоративне, чесне — це завдання.
— Як скажеш. Але я все одно в цьому нічого не шарю.
— Ти мені потрібен як водій, охоронець, асистент і так далі. Об’їду частину України та досліджу, коротко кажучи, історію мами — від Івано-Франківська до Лисичанська, де живе тітка Галя, де мама жила, коли мене народила.
— Хіба не все зрозуміло?
— Колись розповім тобі історію повністю. Але ти ще не готовий. Відповідаю на твоє запитання: мені не все зрозуміло. Так само я мушу відшукати свого батька, не Сергія, а кровного, і з друзями давніми зустрітися…
Порожня пляшка від вина покотилася по сірому бордюрі. До Інни й Ежена підійшов бездомний і загаласував. Але Інна на нього не зважала, Ежен тим більше. Бездомний пройшов далі, а потім зупинився і помахав їм рукою, як британська королева.
— Я не поїду, — дивився Ежен на Сену.
— Чому?
— Бо твоя країна — мов той концерт, на якому ми щойно були, як ці виконавиці та їхні композиції на сцені.
— Прекрасні?
— Хаотичні, непередбачувані.
— Тобто живі.
— Тобто вони мене злякали.
— Як же я могла тебе любити?!
Вона встала.
— Я залишила в машині теку. Заберу її — і піду.
Коли він розкрив дверцята «BMW», дзявкнула леон бішон.
— Ого! А ти тут, Жозефіно? Думала, що він залишив тебе удома. Тобі тут, певне, нудно. Глянь, що в мене є, — і показала браслет. — Зв’язала його ниткою. Я викрала цей предмет з галереї зі своєї ж роботи. Ну, це теж можна назвати мистецьким актом…Глянь — старий дуже немодний браслет — тобі подобається? Бо мені — дуже.
Потім вона взяла до рук коричневу теку й пішла з нею в найближче кафе. Офіціант приніс їй коньяк. Дівчина подивилася вгору: дзеркальний верх відбивав низ — унизу Інна тягнула за зав’язку, а потім виймала з теки кілька тонких зошитів з історією прадіда Олексія і прабаби Аліни.
Комета Свіфта - Туттля (1918)
Зошит 1. Залпом випив склянку полуничного компоту. А здалося, що випив сам себе. Краще б я збрехав, що нездужаю, і не був тут. У моменти найбільшого співчуття власній персоні й найглибшого притлумлення совісті доходило навіть до спроб виправдати вчинок доктора Скорського. Великий лікар і чесна людина — спромігся на моїх очах зробити чи, точніше, розпочати робити те, на що я не зміг знайти прийнятної реакції. Такої реакції, аби потім не зненавидіти себе за бездіяльність. Три місяці до цього випадку ми оперували пацієнта разом з професором Білінським. Скорський розказав, що коли вони з Білінським навчалися в Першій гімназії, у другого виходило особливо красиво писати цифру два, з майстерним ідеально еліптичним округленням внизу. Скорський дуже хотів так уміти, але не міг — тобто заздрив. У моменти пошуку раціональних причин доходило до того, що я мотивував вчинок цього білобородого чорта через таку бредню. Надіюся, психологія чи психіатрія, які розвиваються тепер швидко, скоро знатимуть, як називати предмет моїх сум’ять. Однак факт розкладання особистості наразі був безсумнівним.