За сусіднім столиком хтось дуже голосно сміявся. То була вона, Аліна, а також трохи старша її товаришка й незадоволений молодик з тоненькими вусами, схожими на мишачі хвости. Я її десь уже бачив — таке не придумують — точно бачив: краєчок лиця, коли вона стояла в залюдненому великодньому Володимирському соборі, фрагмент чарівності, що звертає десь на Прорізній… Вона вже сфотографувалася для моєї пам’яті, ці образи вже забиті в голову — і від них не звільнишся. Я тепер не міг на неї не зиркати, не дратуватися від страшної нудьги в моєму товаристві, не біситися через неможливість цьому зарадити та не гнівитися від биття метеликів об лампочку, що відволікали моє споглядання, падаючи один за одним мертвими на підлогу.
— Це дочка металургійного царка пана Горовського. Вогонь, правда?
— Вогонь з домни!
— Кажуть, що вона анархістка.
— Ця мила дівчина?
— А чого ні? Через милих найбільші біди починаються.
— Які?
— Он, наприклад, знищення Трої.
— Може, її називають анархістка, бо анархістка в ліжку?
— Це, напевне, теж. Глянь на цю розплавлену породу в очах.
Мені було неприємно, що вони так про неї говорять — наче це тільки я міг робити з нею те, на що натякали хлопці.
— Звідки вона взялася?
— Нещодавно батько перевіз родину до Києва.
— Анархістка… Хто це придумав? — я обурювався. — ого не комуністка, наприклад?
— А той з нею, вусатий — це Льоня, син фабриканта Андрієвського, так що спустися на грішну землю.
— Та я не претендую. Навіть не знаю, що за птиця ця, як ви кажете, анархістка.
— Ага. Якби тут сидів фізіолог доктор Павлов, він би вже три кухлі слини з тебе наточив.
Я й справді не відводив погляд від сусіднього столика. І нарешті Аліна подивилася на мене. Вона подивилася на мене! Вона почала змагання поглядами, і я програв.
— Зараз будуть цигани! — сказав Марк, але я не реагував. — Агов! Цигани! — трусив він мені плече, трусив він пластроном, що той аж задерся.
За столиком Аліни стало жвавіше. Старша товаришка тягла Аліну за руку й щось казала на вухо, а синок фабриканта буркотів. Молода ромка, побачивши Аліну, відступилася трохи з центру. Вусатий молодик піднявся з-за столу й кудись пішов. Товаришка дістала віяло й мало не здійняла ним мікроураган. Аліна затанцювала, зовсім не по-панськи, зовсім як справжня — наче її ще дитиною мандрівні роми викрали й нещодавно віддали батькам. Вона тупотіла, закочувала спідницю до колін, свистіла.
Раптом Алінин черевичок зірвався й полетів просто в бік нашого столика. Ми всі кинулися під стіл, як соми на прикорм. Марк злетів зі стільчика. Стіл перевернувся, келихи покотилися, ковбаса прилипла до землі.
З-під столу над всіма з’явився я з кришталевою туфелькою в руці. Ну — де твоя карета й коли вже та північ? Аліна ж стояла нерухомо й не думала про те, що карета може стати гарбузом. Роми притихли, але не зупинили музику. Я підійшов до неї, став на коліно й одягнув їй черевичка. Аліна не рухалася, наче ось — здогадалася, що дванадцята вже скоро, а куди бігти — ще не розуміла. А коли я підвівся й став поруч, дівчина, ця анархістка, з усієї сили умастила по лицю — наче справжнім зранку виловленим у Дніпрі лящем. Уся долоня прилипла до моєї щоки й змертвила її на кілька секунд, я не відчував шкіри й м’язів, наче щока стала не моя. Аліна обернулася, підійшла до свого столика, схопила сумочку й вийшла на вулицю. Я стояв посеред зали, як голий. Ні, не король — ганебність своєї ситуації я чудово розумів. Добре, що роми додали музики. Фабрикант з вусами-хвостами мишачими не з’явився, а подружка сиділа й запивала ситуацію коньяком.
Ну і — я пішов за нею. Вибіг з дверей — і попрямував, не сумніваючись у правильності вибраного напрямку, підказаного ні розумом, ні інтуїцією, а якимось іншим імпульсом — мене щось штовхнуло саме туди, куди треба. Нічний Київ мені був ніби кава, про яку забув, а коли згадав — вона ще не остигла. Київ був — як музика. Київ плавився від власної чарівності. Все було так неймовірно, що я просто не міг не наздогнати цю дівчину.
На Олександрівській площі побачив її спину. Аліна йшла якось нерівно — то пришвидшуючись, то сповільнюючись. Її фігура в такому освітленні нагадувала грецькі скульптури найголовніших красунь древнього світу. Потім вона обернулася й зупинилася. Аліна дивилася на мене, розкриваючи навпомацки сумочку.
— Ви так несподівано пішли. Хотів сказати, що знаю вас, ми вже точно десь перетиналися поглядами.
— Відійдіть! — сказала майже спокійно вона, не дивлячись вниз, а потім раптом опустила очі й прошепотіла щось під ніс.