— Я не мав наміру вас образити.
Виглядало, що вона не розуміла, хто перед нею. Раптом вихопила револьвер, гублячи із сумочки заразом хусточки й фантики.
— Я хотів тільки перепросити.
— Вибачаю! — і стрелила під ноги.
Хвора! Куля цокнула об камінь. Ця дівка здичіла у своїх рудниках!
— Ви здуріли?! — крикнув я, схопивши її за зап’ястя.
Вона від цих слів якось аж протверезіла. Аліна швидко засунула револьвер назад у сумку й кинулася збирати із землі розсипане.
— У вас все з головою добре?
— Ні, просто… — сказала вона навприсядки. — Я подумала, що ви бандит…Ну, ви переслідували мене. У темряві не видно, хто то.
На постріл примчала поліція — ну звісно, вони всі, як поросята навколо свиноматки, купчилися в центрі міста.
— Хто стріляв?
— Стріляв?
— Так, ми чули постріл.
— Ой, вибачте, ми просто в легкому потрясінні. Там щойно два чоловіки пробігли, — показав цим кретинам у бік Ольгинської.
І стражі зникли.
— Вас провести додому?
— Ні-ні, зараз знайду своїх.
— Тоді маю кращу ідею. Ходімо кататися на ліфті!
— Зовсім не розумію, що ви маєте на увазі.
— Тут неподалік є будинок з ліфтом «Otis».
Не встигла вона хоч щось відповісти, як з «Континенталю» приперся її залицяльник і запищав:
— Ви цілі, моя мадмуазель? Де стріляли? Я вийшов із вбиральні — а вас уже не було.
— Познайомтеся — це мій друг…
— Олексій.
— Мій рятівник!
— Від чого рятівник?
— Тут бандити на мене напали. Він їх і розлякав. Потім прибігли поліціянти.
— Спасибі вам, Олексію. Як можу віддячити? — і дістав гаманець — я дозволив йому мати на це півхвилини. Потім мишовусий подав мені якусь купюру.
Я взяв цей папірчик, вже ніби зібрався запхати його в кишеню. А потім повільно, як рак клешнею, зіжмакав гроші цього мавпія й кинув паршивцю в дрібненьку квасолинку морди.
— Пішли звідси, — потягнув він Аліну.
І вона поволочилася за ним. Я ж повернувся до «Континенталю», і ми пішли за ромами-музиками в найближчий парк. Вони пообіцяли показати нам ведмедів.
День закінчився тим, що ведмідь пив з горла горілку. Потім, коли з’явилися поліціянти, клишоногий погнався за одним зі стражів порядку по Фундуклеївській. А ще мені хтось із хлопців розказав, що зник професор Білінський — уже два дні його ніхто не бачив.
Зошит 3. Не розказуйте страшні історії — тут кожен сам має що розповісти. Тут у кожного цілий кропив’яний лантух своїх страшних історій. А на дні того лантуха — молоток, яким оповідач гепне вас по черепу, щойно насмілитеся не повірити в сказане. Або й коли повірите — гепнуть. Недавно бачив, як на Хрещатику хлопчакувата дівчинка вимагала в поважної жінки грошей, погрожуючи вкусити ту й заразити сифілісом. Не гуляйте на Володимирській гірці, не гуляйте в Ботанічному саду, а особливо не гуляйте на Контрактовій площі. Ніде не гуляйте. Не ходіть до павільйону з панорамою «Голгофа», що біля собору святого Олександра, — вас не врятує й Ісусове розп’яття дванадцять метрів заввишки. Не виходьте на вулицю, коли темніє і коли люди стають тінями, на тон густішими за темінь. Не ходіть також там, де людей видно здалеку. Не скажу, що раніше громадськість була схожа на букет конвалій, однак наразі вона тхне погребом з капустою.
Місто, що раніше могло просто придурюватися, тепер таки дуріє. Воно як риба в нагрітій воді: вже ні на що не реагує, повільно плаває, наче й байдуже, проковтне гачок чи ні. Стадія збудження і піднесення переходить у пригнічення, як шия у плечі, плечі у поперек, а поперек у тілесні низи. Свято переходить у похорон, паради у вибухи бомб, депресивна стадія у маніакальну. Зима переходить у літо, люди у звірів, години у віки й навпаки — віки в години. Варто просто пройтися містом, аби побачити солдата невідомої армії, що справляє нужду під оперою. Далі — ряд однакових на вигляд старих вдів, що продають старі бальні сукні й канделябри. Ще — аристократи й фабриканти, які сиплють проституткам стільки, що ті скоро стануть багатшими за їхніх дружин.
Повертався пізно через Кирилівський ліс, не виконавши усі застереження, які сам же озвучив. Тут, звісно, небезпечно — місце має давню славу. Все ж таки божевільня поряд, печери, де злочинцям і хворим добре ховатися. А ще — раніше, як говориться в казках, тут жив Змій Горинич і текла ріка Смородина. Сморід у цих місцях відгонить навіть найбільших мізантропів чи специфічних людинолюбів, тобто збоченців. Сморід, хоч як дурно це звучить, очищає. Звідки він береться — не знаю. Після операційних і палат з каліцтвами сморід перестав відштовхувати чи притягувати — просто був. А тут мені чудово думалося — ішов і обмислював випадок нашого пацієнта.