— У вас з носа кров тече, — подала мені запрану накрохмалену хустинку кругленька, як цибулька, жіночка з двома повними полуниці кошелями.
— Скажіть, я не замастив сорочку?
— Та ні, чепурний, як когутик на патичку. Тільки що ніс брудний. Швидко витирай, бо зараз мені всю полуницю захляпаєш.
— На червоному червоне навіть не буде видно.
— А смак-то солоний!
— Знаєте, чого не солодкий? Бо тоді б її пили, як сироп.
— Усі, хто мають у серці Христа, так не говорять.
— У вас дорога полуниця?
— А що таке?
— Перевіряю, чи маєте ви Бога в серці.
— Дитино, ти би знала, як коло цієї ягоди треба працювати! Та я її й прополюю сто раз — бо пирій за тиждень виростає, як коняка. І поливаю — воду ношу зі струмка, руки зірвала…
— По скільки все-таки ягоди?
— Не продаються. І взагалі — скоро гроші не матимуть ніякої ваги. Скоро всі гроші, ці зроблені зі шкір грішників папірці у сатанинських друкарнях, скасують. Тому головне — як людина людині буде.
— То це виходить, що ви пропонуєте мені пригоститися вашими полуницями безплатно, а мого «дякую» буде достатньо?
— Ану не чіпай! — вдарила вона мене по пальцях.
За спиною почувся голосний сміх — той самий, що й у кафе під «Континенталем». Біля Аліни ніхто не сидів…Запам’ятайте: саме так виглядає доля. Я, не питаючись, пересів від бабки до неї.
— Вибачте, але позавчора ви, звісно, самі нарвалися, — одразу почала вона.
— Я трактую це трохи інакше…Хто той вусатий молодик, що платив мені за вас?
— Перевіряєте, чи можна залицятися?
Трамвай зупинився. Вийшли-зайшли люди.
— Ви повертаєтеся з лікарні? — запитала вона. — Не дивуйтеся. Мій дядько там працює. Він мені вже про вас розказав.
— Дядька прізвище Скорський?
(Запам’ятайте ще раз: саме так виглядає доля!)
— Скорський останнім часом став дивним. Таке виговорює, що вже не знаю, чи він не поїхав головою. Ви нічого не помічали?
— Ну… не знаю.
— Та все ви прекрасно знаєте!
— А куди ви прямуєте? — пробував відволікти її від незручної розмови.
— Маю передати дещо в Одесу своїм друзям-театралам. Вони, до речі, скоро будуть ставити «Царя Едіпа» в Києві — українською мовою.
— Ого! Ще ж ніколи античну драму не ставили українською.
— Так. Трупа тепер в Одесі — репетирують. Бо театр, у якому восени має бути прем’єра, — на ремонті.
— Секундочку! Згадав, де вас колись бачив!.. На виставі! Я бачив вас у театрі «Бергоньє» на Фундуклеївській. На «Чорній пантері…»!
— «Едіпа» ставитиме той самий режисер, мій знайомий.
— А він ваш знайомий у якому сенсі?
— І знову ви за старе! Я, до речі, думала про вас.
— А я про вас.
— Це добре. Точніше, думала не про вас, а про ліфт, покататися на якому ви мене запрошували.
— То хто це був з вами?
— Ну що ви зациклилися? Навіть якби зі мною був наречений — мене ж не купили й не передали в спадок. Я ж не брошка, не сто акрів землі й не будинок на Канівщині! До речі, а хто ж тоді на «Чорній пантері…» був з вами?
— Ого!
— Відповідайте!
— То моя мама. Вона дуже молодо виглядає. Післязавтра приїжджає до Києва. Можу вас познайомити.
— До речі, ось і моя зупинка.
Я виглянув у вікно і зрозумів, що зупинку, де живе, тобто жив, Білінський, уже давно проїхав.
— Чи зможемо побачитися ще?
— Можете. Але у вас є лише одна нагода.
Аліна-анархістка, записала щось на клапті паперу й передала мені.
Зошит 4. Бездиханне тіло професора Білінського лежало в університеті, приймаючи всі доступні в революційний час квіти й сльози. А я ішов на зустріч, якої хотів би уникнути, та не міг.
Вечірні Липки — це не вечірня решта Києва: якщо хтось на когось і нападе в цей дикий час, то далеко не втече. Всюди коло домів вищого класу була охорона. Я йшов і думав про багачів як про «них», а не про «нас». Я йшов, а всі ці немиті федори й гаврили з наганами пильно на мене дивилися, наче забули, що я тут недавно жив.
— Ну що, Миколцю, як там життя?
З дядьковим охоронцем, від якого несло гасом і тютюном, я товаришував. Він завжди мав добрий настрій, грубо, але смішно жартував, а також не раз мене прикривав — хороший мужик.
— Усе шикарно!
— Аж так? У країні ж — війна.
— Ну а я що — стою тут цілими днями, ханьки мну. Вчора нарахував на паркані сто три ворони — і це лиш ті, що сідали на загорожу, не враховуючи решти, котрі жерли гівно на землі або крякали на деревах і дахах.