…На стінах, на стелі — лишилися фрески, лишилося зображення янгола, який звиває небо на південному пілоні нартексу. А ще — графіті: люди видряпували свої імена у церкві, щоб увійти з нею у вічність, щоб не бути забутими. Князь Володимир Святославович прирівняв цю діяльність до осквернення могил. Вандали платили штраф і отримували удари палицями. Під час набігів Батия церква запустіла й покрилася тріщинами. Сюди забігали дикі куниці, здичілі пси, комахи роїлися під стелями з червоними мозаїками. По центру починали рости берізки. Вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — стіна розколювалася — скоро майже падала — ось-ось — стіна падала… Але янгол і далі звиває небо…
Коли йшов до виходу, почув шарудіння ззаду. Обернувся, вже вийшовши з дверей: у густині церкви, як палиця в баняку зі смолою, стояв чоловік з великою сумкою через плече і націленим на мене револьвером.
— Це ви, докторе?
— Не рухайся!
— Чому ви… Скорський, що з вами?
— Не рухайся, кажу!
— Що ви тут робите?!
І нарешті я все зрозумів… Ах ти ж психу! Я ж насправді давно це знав…
— Та це ви вбивця! Я так і думав! Але навіщо вам це?
— Мовчи.
— Це ви! Ви! Ці крадені сигарети, ця дивна поведінка, Білінський… Я почну кричати — і сюди всі збіжаться. Вони вже поліцію покликали!
Ззаду мені почулося голосне дихання… Пролунав постріл.
Місто обростає новими будинками. Вони обхоплюють колом те, що колись було периферією. Київ стає тіткою, яка більше не стримує себе перед заварними кремами. Місто лізе далі, воно переступає через болота, воно перетворює старі ріки на ряд озер, інші водойми заганяє в колектори. З дикої пшениці випадає зерно — і воно чорне. Коли пригріває сонце — зерно розплавлюється й розтікається на землі. Кирилівська церква стоїть нерушно. Невеличкі тріщинки в стінах ніхто не замащує ні дорогою шпаклівкою й клеями, ні дешевим цементом і вапном. Одного дня на порозі з’являється невеликий лис. Він забігає всередину, біжить підлогою з простих сірих плит. Зі стін дивляться боги — дивляться й валяться. Лис підбігає до іконостаса — перед ним потьмяніла олійна Богородиця й Дитя на цинкових листах.
Лис вибігає на металеві сходи, що закрученим шляхом виводять на другий поверх. Лис оббігає всі закавулки, нефи, під всіма фресками. Крізь розбите вікно залітає насінина крушини. Вона буде початком. Скоро крушиною заросте все. У кущах крушини дурний заєць облаштує гніздо, у верху гілля поселяться солов’ї, щоб співати до кінця світу. Лис бігає між густих променів, що пробивають вікна. Лис виловлює один із промінців, зажмурює очі — і гріється на сонечку…
…Пролунав постріл — і я не впав. Озирнувся — просто на порозі церкви лежав наш пацієнт-сифілітик з дрючком у руці. Голова — на камінні біля порога.
— Якби ж він був на стадії провалювання носа! Уяви: дірка замість носа плюс дірка від кулі — це як додаткова пара очей! — сміявся з трупа Скорський.
— Треба покликати санітарів.
— Вони чули постріл — самі прибіжать. Бачте, професор Білінський вважав, що, аби завершити справу цього хворого, доведеться чекати роки два-три, — і Скорський зареготав. — А я впорався значно швидше!
— Вибачте, я в цьому місті вже здурів. Подумав, що убивця Білінського — це ви.
— Власне, а чому ж так не є? Убивця Білінського — я.
— Не глузуйте. Розумієте, ви дуже змінилися останнім часом, тому…
— Так, я почав убивати людей. Таку зміну можна назвати вагомою.
— Ви, звісно, маєте право на іронію…
— Але це не іронія.
— Хай буде сарказм.
— Це — матінка-правда.
— Так, ви маєте право глузувати з мене.
— Добре, закінчуймо. Побігли до коней!
— До яких коней?
— Аліна нас уже чекає!
Аліна, її дядько Скорський, я і ще кілька незнайомих людей помчали, як вітер, що зірвав мій гомбург і відніс назад у Київ.
— На хорах в Кирилівці є фреска, де в образі апостолів Врубель намалював себе й пацієнтів лікарні. Коли я випадково її побачила, то дійсно повірила, що це святі.
— Ніколи там не бував, я розглядав церкву тільки знизу.
— Запам’ятовуй дорогу, як сюди повертатися, аби колись таки глянути.
— У цьому місці колись текла ріка Смородина. Не треба довіряти ландшафту, — обмацуючись, чи на місці його сумка, мовив Скорський саме в той момент, коли ми вийшли з теміні дерев і побачили перед собою безмежне поле.