Вже через кілька годин темрява осяється і назветься степом.
Зошит 7. Мчали всю ніч, без зупинок. Коли ніхто не женеться. Коли нікуди не треба встигнути. Мчали, ніби нарешті випущені з вольєрів звірі. Позаду була клітка, тепер ми це знали. Обіцянки від горизонту попереду робили все за спиною найгіршою тюрмою, сидіти в якій могла людина зі свободою, яку ампутували при народженні, ніби аномалію.
Передранкове небо спочатку виглядало наповненим чимось важким, наче мішок з ріпою. Однак з кожною нашою наступною верствою небо ставало відчутно світлішим. Коли воно остаточно очистилося, ми виїхали на пригірок під викладену з каменю стіну, що здалеку здавалася велетенським шматком халви. Зовнішні руїни замку зовсім не давали уявлення про його справжній вигляд, коли тут ще все було добре, коли люди успішно оборонялися від набігів кочовиків. Здалеку розвалина взагалі здавалася природним нагромадженням каміння — просто кам’янистим підвищенням, групою скель. Піде ще кілька сотень дощів, ще кілька сотень вітрів із сотень напрямків обдують це громаддя — і воно завалиться, наче тут нічого ніколи не було.
На одному з каменів росло кілька стебел пшениці — хтось, мабуть, висипав тут жменьку зерна для птиць — а ті забули його з’їсти.
— Кому міг належати цей замок? — питав у Скорського.
— Гадаю, що Царівні-Лебеді, — імпровізував доктор, щоб ніхто не подумав, ніби він справді не знає відповіді.
З-за одного зі згромаджень посірілого пісковику вийшов молодик у чорному, як гад, плащі й білій папасі, схожій на жоржину, — такій же пишній, яскравій і недоречній тут. Його звали Артем. Спека плавила мозок, але він усе одно ходив так: серед отаманів пішла когутяча мода. Артем допоміг Аліні злізти з коня і спробував поцілувати її в губи, однак вона підставила щоку.
То вона так мчала до цього ряженого?!
Ми пройшли у двір — руїни створювали більш-менш захищений принаймні від чужого ока внутрішній простір. З’ясувалося, що тут є навіть місця, де можна сховатися від дощу — з цього погляду руїни мали не такий уже і безпорадний вигляд.
Посередині двору — столик, а на ньому — дерев’яне відро з рожевими гладіолусами. Ох — романтик! Усе це виглядало так, наче мало інопланетне походження. Ну звідки серед степу, далеко від сіл і містечок — стіл, найпростіший стіл? А гладіолуси? Ці степи були неорані вже так давно, що будь-яка культурна рослина здичіла б тут, виродилася, зсохлася начисто.
Неподалік тріскотіло вогнище, маленький еталон того, що ми зробимо з хатами, селами й містами вже скоро. З вогню отаман Артем приніс турецький кавник і в маленьку мідну філіжаночку влив першу порцію Аліні. Він так само дістав фарфорову чашечку із зображенням рожевих хлопчиків-путті — звідки?
— Кому ще кави?
Але відгукнулися тільки Скорський і я. Мене страшно втішило це запитання. Це запитання, скажемо, навіть відволікло від думки про недавно побачений поцілунок і недавно залишений Київ.
— Зразу видно, що професура: культурні люди — п’ють кохве. Ви ж обоє лікарі?
— Ага.
— Лікарі для нас, степових вовків — як золото, дорожчі за золото. Взагалі — ескулапам треба дуже багато їсти, бо скоро, впевнений, за людину цієї професії будуть давати рівно стільки золота, скільки той лікар важить. Тому вам треба обом працювати над своїми тілами.
— А коней, що нас везтимуть, хто пожаліє?
— Коней знайдемо — великих лікарів можна перевозити, наприклад, на тачанках. А поряд садовити отаманів, бо хто ж стрілятиме в бік медика? Тільки дурний.
— Думаю, саме дурних тут набереться багатенько.
— Знаєте, кого на війні не розстрілюють навіть за зраду? От ви, докторе, зі своєю бородою, наприклад, схожі на царя Миколу ІІ. І при цьому вас не розстрілюють, а навпаки — боготворять!
— Ми лиш приїхали, а ви вже про розстріли, ще й пальцем зараз почнете показувати, — буркнув Скорський і чомусь помацав, чи сумка при ньому.
— Вибачте, вибачте, пардон муа.
— Відповідь — лікарів?
— Не просто лікарів — венерологів! Ви ж, Скорський, наскільки знаю, спец? Венеролог — це найбільша людина на війні. Найцінніша! Такий рід занять можна назвати флористикою. Ви й не уявляєте, які тут квіти ростуть, — і ці клумби вже давно чекають доброго садівника. Або й просто — косаря!
— Я не хочу це слухати, — розізлилася Аліна. — Прикуси язика.
— Так, так, справді. Прости, моя… — і ледь не сказав «трояндо», — …золота.
Цілий день ми відпочивали. Ходили на зарослу лілеями річку, що виявилася зовсім неподалік. Ми каталися на човнах, залишених тут рибалками. Я розмовляв зі Скорським. Він скрізь ходив із сумкою, навіть не йшов купатися, щоб з нею не розлучатися. Я запитав його, що він там носить, а він відповів, що це не моя собача справа.