Блондин спочатку вдав, що до нього хтось дзвонить. Він вийшов на коридор, зімітував, що з кимось поговорив. Потім зайшов і «шалено перепрошував» за те, що мусить іти. Художника провів Давид і, мабуть, сказав, що це задорогий проект. І що, на жаль, йому не зможуть покрити витрати на такий актуальний і, без сумніву, геніальний мистецький акт, чи як це назвати. Бо там і перформенс, і гепенінг, і інсталяція. І що життя цього художника їм ще дорожче.
Артур за всім чемно спостерігав і вдавав, ніби розуміє, що відбувається. Він старався не дивитися в бік Інни.
— Коли ми слухали про колгоспи з усіх регіонів, я придумав свій проект, — казав Давид. — Тільки шкода, що я не художник, тому не зможу його втілити. Ідея така: група людей по черзі їде в кожну область України та відвідує відомі лікеро-горілчані заводи, пивоварні й схожі місця. Художники купують по ящику місцевого продукту: у Вінницькій області — горілку «Неміров», у Львові — пиво «1715», в Одесі — щось з вин і так далі. Потім звозимо це все в населений пункт, який називатиметься Українка, Українське, а може, є навіть десь село з назвою Україна. Там організовуємо фестиваль, де все це бухло випиваємо. З порожньої тари будуємо автобусну зупинку — символ чекання народу на покращення, а на дах — викрадаємо знак із назвою зазначеного населеного пункту.
— За крадіжки дорожніх знаків карає закон, — нудила Олександра.
— От і чудово! Мистецтво вимагає жертв. Наш попередній герой готовий був стати жертвою — його й залучимо! Цей момент втручання реальності в мистецтво тільки поглибив би ступінь гепенінгу.
— Не думаю, що місто може підтримати такий проект, — злякався Артур.
— Ти зарано цензурою займаєшся, — єхидила Олександра.
— Але це незаконно.
— Та ми жартуємо, — заспокоював Давид.
Художник, той, що був п’яний ще від початку, напився ще більше. Він при всіх цих презентаціях стояв біля акваріума. Художник мовчав, і всі, здається, були дуже раді обраній ним ролі німої статуї зі склянкою — хоч бери й ліпи. Однак скульптура, що попивала джин, на словах «ступінь гепенінгу» випадково випустила з руки масивну кришталеву склянку з глибокою різьбою. Тара хлюпнулася у воду, швидко впавши на дно й зарившись у білий пісочок.
— Ой-ой, зараз витягну. Пардоньте-пардоньте.
— Обережно! Бі патієнт.
— Но пасаран!
Він потягся за склянкою, перегнувся через бортик акваріума і, звісно ж, завалився у воду.
— Ледь не втопився видатний український митець!
Коли фотохудожник витяг склянку, то почав розігрувати сцену з «Гамлета». Але він знав англійською небагато, хіба «ту бі о нот ту бі», тому проголошував цю фразу до гранчака замість черепа знову й знову, змінюючи позу й тембр — ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі… І так загрався, що зачепив лампу, яка просто нізвідки, з небуття, підсвічувала красу рибок. Лампа впала у воду й затріскотіла.
Після зустрічі Інна прагнула перехопити Артура і поговорити з ним ще більш невимушено, ще більше так, ніби нічого не сталося. Однак той швидко всім подякував і сказав, що мусить бігти в міністерство по документи.
— А ти куди зараз? — питала Інну Олександра, коли вони виходили з дому Давида, який, завантаживши п’яного митця в таксі, пішов годувати білих котів щойнозвареною акваріумною рибкою.
— Додому. Але можу з тобою прогулятися.
— То ходімо в парк.
— Це ж ліс. Там хіба є нормальні доріжки?
— Добрі там проходи. Часто тут буваю — у мене ж проект пов’язаний з цим місцем.
Вони йшли звичайним ліском. Ліс — це те, що протиставляють населеному простору, тобто він має мало стосунку до людей. Однак саме цей ліс — просто кишів присутністю культури й історії, тому художниці так хотілося визбирати всі концепти. Вони виростали після кожного дощу, ніби гриби, правда, отруйні.
— Але це ж не відповідає твоєму стилю?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну… тут же не буде… ну цих?
— Звісно, будуть. Я досліджу ці образи, втілю у вигляді картин, а потім подомальовую всюди вагіни!
По-перше, художниця досліджувала ріки, які тут текли, змінювали річища, висихали, просто зникали чи піддавалися процесу деміфологізації. Вона мала на увазі річку Смородину. А ще — струмок, що брав участь у Куренівській трагедії, коли 1961 року селеві маси прорвали дамбу й затопили всі райони внизу. Загинули люди, а будинки, трамваї, автобуси, ластівки та пси були змішані, як цемент з водою і щебенем у кориті для бетону. Той самий струмок-убивця, за свідченням старих дідів, яких важко тепер уявити хлопчаками в шортах, вимивав рештки розстріляних у недалечкому звідси Бабиному Яру. Згадують, що сюди навіть спеціально приходили шукати вимиті золоті зуби. Тепер же вода так тхнула, що виїдало очі, — вода затікала в невеличкі бетонні збірники, вода виглядала прозорою, але геть отруєною. Вапнисті схили, нори, купа сміття. Але — вода, багата на матеріал, що ляже в основу культурних проектів. Найбільше розказує зовсім не артезіанська блакитно-чиста, а найбрудніша вода.