Так, Інна вже бувала неподалік Кирилівської церкви, що проглядала крізь гілля. Восьмирічна дитина сиділа на бетонному блоці біля таблички, яка сповіщала, що тут історико-культурний музей. Мама Віра пішла на співбесіду, в контору неподалік. Вітчим Сергій поїхав на конференцію до Вільнюса. Мала сиділа на лавці, чекала, гралася пластиліном. Настав вечір. Інна зліпила автобус. А потім в автобус сіла. Вона знала, як добиратися, хоча їй не дозволяли цього робити. Вона приїхала додому, по дорозі зліпивши песика. Попросила в сусідки запасний ключ. Удома Інна зліпила їжу. А потім знайшла в холодильнику смажену з яйцем картоплю. Мама прийшла під ранок, брудна й трохи протверезіла — їй не дали роботу. І тоді Інна вперше з’єднала всі кольори пластиліну і зліпила кульку «Ніщо».
…А може, нікого вже не треба пробачати? Може, пошук любові — марна трата часу, коли не зміниш уже нічого? Одного дня ти запитаєш: чого ця сумка така важка, розкриєш — а там нічого. Ти запитаєш, чого ця куртка така важка, так давить на спину — знімеш, але легше не стане. Ти сядеш (хто це ззаду підійшов і тисне тобі на передпліччя?), озирнешся — а там нічого. Незнайдена любов, незнайдене розуміння і незнайдене прощення будуть тиснути. Боже, що може бути банальнішим за образу на тих, хто тебе створив? І яка кривда з їхнього боку може бути більшою за ту, що вони, не запитавши, дали тобі життя? Як і — який вчинок може бути величнішим?
Іннине мистецтво було глибоко біографічним. Вона планувала об’їхати всі місця, пов’язані з її матір’ю. Іннине мистецтво було глибоко біографічним, а тому у фіналі вона очікувала чогось значно більшого, ніж просто полегшення через завершення твору. Вона чекала, що всі шляхи зійдуться.
— А що ти завтра робитимеш? — перебила довгу мовчанку Олександра. — Можемо зустрітися, поговорити більше про твій проект.
— Завтра приїжджає Сергій з фронту. Йому нарешті дали відпустку — і ми виїжджаємо з Києва. Мені для проекту треба відвідати бабу Надю, потім карпатську цілительку, яка лікувала мою маму від раку. Далі — Лисичанськ, де я народилася, і Прип’ять, де народилася мама.
— Важко уявити, що може вийти в підсумку. Інсталяція?
— Ще не знаю. Матеріал підкаже.
Добряче стемніло, але, на щастя, художниці зайшли в ті місця, де вже засвітилися ліхтарі. Густий ліс прорізали охайні доріжки. Удалині виднілася нещодавно збудована церква. Алеї все одно були безлюдними. Проглядався малозрозумілої форми постамент. Удалині, спершись на мінівен, кохалися хлопець і дівчина.
— Ти часом не маєш із собою пластиліну? — запитала Інна.
Цукрова гора (1918)
Зошит 8. Якісь ми заходили в якесь містечко. Якісь будинки якихось кольорів, якісь дерева, якісь вулиці, якісь дороги і якісь вивіски. Стовпи, розбурхані пташині гнізда, відзвуки, кольори, форми — якісь. Назустріч ішла весільна процесія. Хочеш зробити помаранчевий колір: додаєш до червоного жовтий, а потім бац — чорний. Хочеш посолити суп: трішки сиплеш, а потім бац — дві жмені. Хочеш сказати добре слово, а потім бац — кулаком у морду. Мене добряче загойдало, мов кавуна у човні, і вирвало сніданком просто в пухку конячу гриву. Санька наш зареготав, але я сказав, що вмажу йому. І Санька погнав уперед.
Про Аліну ніхто нічого не знав. І небо вночі мені виглядало підошвою чобота. Місяць — брудною мідною монетою найменшої вартості, що до підошви прилипла. Небо вдень мені було погано вимитою мискою. Сонце — гнилою розтоптаною абрикосою. Усе мені стало спаскудженим, недоречним, необов’язковим. Без неї ця подорож була тратою часу.
— Ти краще тримайся від усіх віддалік, — казав Артем, — ще позаражаєш нас тоском. А тоск — гірше від триперу.
Попереду — весільна процесія. Молодий і молода, ще геть діти, йшли так спокійно, наче взагалі не бачили нас. Наче ми були з легкого вітру — тіла, одяг, наші коні і їхні залізні підкови — з набору найлегших газів. Наче ми були видимими тільки собі й смоляному псові, який, захлинаючись, гавкав.