Весілля йшло просто на нас. І ми по центру дороги, і вони. Ми повільно наближалися одне до одного, хвиля на хвилю. І вже за десять метрів до їхніх байдужих облич я помітив колір очей нареченої. І коралові тюльпани, що падали на дорогу перед нею. Великі, схожі на гусячі яйця квіти з м’ясистими прутиками падали перед нею, падали. Очі нареченої мигдалеві.
— Агов, — крикнув мені Артем, — не спи.
Я отямився й побачив перед собою ціле село, всіх людей, тоді як моя група звернула на вулицю ліворуч від процесії. І тюльпани зникли — звідки восени тюльпани? Один я стояв на коні посеред дороги, і вся весільна процесія — стояла. Звернув убік, а весілля рушило далі, перекривши людським потоком нам шлях відходу. Ми проїхали ще кілька метрів і наткнулися на синагогу.
— Знаєш, ти правий, — сказав отаман.
— Хто із нас?
— Олексій єдиний тут правий.
— У чому?
І Артем завернув коня та помчав назад. Усі стояли на місці, а він забіг з конем у натовп і почав палити з нагана. Люди розбігалися в різні боки. Артем гарцював, реготав, як кретин. Одному старезному дідові кінь копитом заїхав у рот. Старий впав, випльовуючи жовті зуби. Ми під’їхали до куряви й вишикувалися, але ніхто не хотів приєднуватися до отамана.
Наречена зупинилася посеред вулиці. З двох боків — будинки й дерева, а також пил, небо й сонце. І вона стоїть, ніби нічого не сталося, прекрасна. Потім дівчина поправила вінок і спокійно пішла далі.
— Ну що, тепер по цукор? — сміявся Артем, поглядаючи на дівчину. Але рушив у бік цукрозаводу.
Нарешті я помітив, що на кожному будинку є віконниці — малинові, сині, земні — зачинені.
Зошит 9. З криками й свистами ми летіли на брудну споруду. Вона видавалася такою неорганічною в цім полі, що, якби серед отаманів були більші естети, вони після захоплення точно б знесли цю потвору. Зверху ж землі насипали й гречку посіяли — хай росте гречка, чудовий продукт! Як мисливські пси, що взяли слід, ми мчали до безборонної жертви, чуючи за собою ще сотні інших хортів. Поле тряслося, ми ставали полотнами художників, ми переходили з реалізму в романтизм, з романтизму в експресіонізм, з експресіонізму в супрематизм. Якщо зобразити нас у чорно-білих тонах, то це будуть лише плями, а потім чорнило розтечеться і ліквідує останні клаптики білого.
Біля брами вже стояли чоловіки — двоє, причому без зброї та без одягу, в самих довгих сорочках і чоботах. Уся ця наша тотальність, наша спорідненість зі стихією, наш запал, виходить, були ні до чого.
— Ісусе Христе! Яка нудьга! — гукнув Артем. — Які ж ви нудні!
— Це нам нудно, а їм штукарство, — казав Санька, злізаючи з коня.
— Страх смерті спонукає до творчості, — прорік наш отаман, визначний філософ першої половини ХХ століття, бісове поріддя.
Він говорив далі:
— Вибачте, але, при всій повазі, ми вас не будемо обшукувати. Одразу ведіть — де у вас тут гроші лежать? Чого вас так мало? Лиш не кажіть, що грошей небагато. Хочу купи, купи купезні грошей! І якщо їх не покажете, надрукуємо гроші з ваших шкір — повірте, у нас вийде.
Ми зайшли на заводське подвір’я. Тут не було робітників, тільки велетенська гора цукрового буряка, схожа на купу вугілля, якщо дивитися здалеку, а ближче — на купу дохлих щурів.
— Що, зародило цього року? — питав Артем в чоловіка з довгою сорочкою.
— Не дуже — посуха.
— Бач, як добре! Все одно більшість урожаю цього року зібрати б не встигли. Пожежа вже йде по всій Україні, по всій Росії й по всьому світу!
Поки Артем кидав у натовп високослівні розмисли, ніби відсиріле соняшникове насіння, ці двоє потихеньку відійшли вбік, а потім побігли швидко вперед, у головне приміщення заводу. Гримнули велетенські двері. За нами — зачинилася брама! Полетіли віконця й узагалі — завод всередині загуркотів, як громіздкий механізм. А потім — з усіх вікон застрекотіли кулі.
— От падли! Це пастка! Швидко! За мною!
Артем на коні прискакав до величезного вікна, що було низько до землі, нещадно його вибивав. Виламавши раму, застрибнув на коні в приміщення. За ним — я і ще кілька. Ми увірвалися у їхнє кубло, розчинили двері, впустили інших вояків усередину.
Парували чани з гарячим цукром, гриміли труби, скрипіло обладнання.
— Паразити! — Артем скреготав зубами. — Я вам дам! Я вам влаштую, суки червоні, бляді ви фарбовані!
І на слові «фарбовані» його кінь упав на землю. Артем, лежачи, відбивався від червоних солдатів, вони не давали йому підвестися. Я ж бився неподалік, підлетів верхи й кинувся рубати їх на прапор, не розбираючи, куди цілюся. Артем встав і подався вперед; шаблею, як різник свині, прорубав голову найближчого солдатика аж до середини черепа, до перенісся. Іншому, який втікав, влучив шаблею по сідниці, розрубавши литку аж до згину коліна.