— Збираємося й вирушаємо до табору Махна, — віддав я перший наказ.
І ми помчали. Під нами горіла трава. Птахи й комахи не встигали злітати з нашого шляху, копита затоптували нори гризунів, котрі потім ще довго не наважувалися вилізти з-під землі. Ми так помчали, що так не мчать.
Зруб (2016)
«Це мерзотна потвора й супостатка! А якби вона покусала кіз моїх — за що б я тоді жила? Звідки би брала молоко на продаж? А якби вона вкусила Арсена Григоровича, який кожен день через мою присадибу ходить на роботу? То ж велика людина — ветеринар! Хто би свиней валащив і харащив, хто б розрізняв кінські хвороби й приписував лікарство, якби Арсен Григорович ґиґнув? А якби вона покусала дітей Лариси Євдокимівни, завучки? Вони тут деколи проїжджають на роверах. То є дуже пестунчики. Їхня мама б мене в тюрму засадила. Якби вона вкусила мене? Хто б з вами тут говорив? Або якби вона покусала вас? Чим би вас рятувала? Може, Червону книгу прикладала би до місця укусу? Тому про рідкісну тварину, що охороняється законом, мені не говоріть. Знаємо ми цих рідкісних — під кожним камінчиком сидять і ждуть, аби вп’ястися зубами у стопу».
Горбата Василина розказувала Інні й Сергієві, як тиждень тому зловила чорну карпатську гадюку. Тепер мала на холодильнику трилітрову банку зі заспиртованою змією.
— Подоїла козу Варварку під вербою, несу відро з молоком, аж тут на камінні ця подружка, — вигрівається, як на морському курорті.
— І ви відро з молоком не випустили від страху?
— Ти що? Молоко — це біле золото! Тут поселилися недавно якісь із Харкова, знаєте скільки вони мені за літр молока дають? Не знаєте! То й не розумієте, чого молоко не випустила. Значить, поклала я відро в тіньочку, а сама побігла до стодоли по лопату. А потім до хати — і шукаю чистої банки. Ну не єдріж вашу мать — нема. Усе порозбирали. От приходять за молоком, беруть з банкою, а потім не повертають. У мене ані посудини не було, все чимось заповнене — саме варила аджику для закруток, плюс борщ. Сливову аджику — це тепер наймодніша консервація! То заледве банку знайшла — і до моєї подружки пішла. Я її давно чекала — хотіла собі гадину мати.
— Нащо? Ви ж казали, що захищалися.
— Та почуєш зараз, нащо! Дай сраці сіна! У тебе, бачу, шило там муляє…Підійшла туди — а гадина й далі вигрівається, кішка яза!
— Хто?
— Та кажуть у нас тут так — кішка яза! А ще — пожєриста, пожеєриста — хто як любить…Я беру лопату і її легенько придавлюю коло голови — так: чік! А потім присовую банку, запихаю гадину всередину, а зверху — капронову кришку. Вона ще пару хвилин пролежала спокійно — певне, вдавала мертву, артистка. А потім як починає там вигулювати! Ох ти ж опа-на! І таку там дає румбу, що банка ледь не перевертається.
— А чого ви її одразу не вбили?
— Бо лікарство не вийде! А ще, кажуть люди, якщо вдарити змію, то на запах її крові сповзеться все зміїне царство. Мені того треба? Аби вони мені козу у вим’я вкусили? Чи щоб вночі до хати заповзли й мене в артерію дзьобнули? Усього зміїного царства не потребую — лиш одну-дві. На лікарство.
— І як ви робили з неї ліки?
— Іду до Данила Барсука, сусіда мого, що самогонку продає. Він мені два півтаралітрові гумаки й видав. Приходжу — а гадина не вспокоїлася: шипить, собака, шипить на мене! Зараз тобі дам, сучко, — на мене шипіти! Вона так ще пару днів сиділа. Я спати вночі не могла від того шипіння — вату у вуха затикала, але не помагало. Далі — знайшла шприц, що лишився з того часу, як мені уколи від радикуліту робили. Пробила капронову кришку, уприснула в банку три літри горілки. І тепер маю лікарство від раку!
— А як ним лікувати? Це вміє лише Євдокія згори? Ви їй цих заспиртованих змій приносите?
— Фі-і-і. Та я теж умію лікувати. Але всі бачать, яка я страшна, і втікають до Євдокії. Ось гляньте на мене: до чого крива, до того лице схоже на лопатку, на яку кочегари вимітають попіл з печей.
— Ви себе занадто ганите.
— Ну, тоді скажіть, що я — міс вселенна! Скажете?
— Краще покажіть, як до Євдокії іти?
— І ви туди ж? Кажу — я сама вмію лікувати!
— Та нам треба саме Євдокія, мусимо з нею поговорити.
— Ну, як знаєте, ходімо.
— Так що ви зі змією будете робити? Лікувати нею людей?
— Казала ж — до мене ніхто не йде, бо я горбата й страшна. Тому збираюся цю гадину продати.
— Євдокії?
— Ха! Ніколи у світі я б цій шарлатанці не продала! Вона нічого не знає лікувати! Я маю одну справжню дохторьку — от вона вміє, вона пухлину наскрізь бачить — і знищує. Їй і продам.
— Продайте мені!