— Навіщо? — здивувався Сергій.
— Ой, бідна! Нарешті я допетрала! Усе цей Чорнобиль! Нещасні діти!
— Та ні, я не хвора. Мені треба для інсталяції.
— О-о-о! — з розумінням похитала головою Василина. — Двісті доларів!
— Та що ви?!
— Багато? Ну, давай 150! Остання ціна!
Зійшлися на 700 гривнях. Горбата жінка відвела їх до дороги, що вела стрімко вгору. Наприкінці путі мала жити та, що лікує зміями.
— А ми точно дорогу не переплутаємо?
— Якщо заблудитеся — ідіть у бік вежі.
— Якої вежі?
— Там така буде блимати, вежа для мобільного зв’язку. Скоро Євдокії саму себе треба буде лікувати — випромінювання від вежі викликає онко.
— І місцеві погодилися, щоб тут ставили вежу? Це ж потрібен дозвіл від тих, хто живе неподалік.
— Підкупили їх за дешево, як сучок…Забула сказати: будьте обережні, бо вчора просто до дому нашої продавчині забігла олениця — поранена, з боком закривавленим.
— Вовки загнали?
— Які вовки? Вовків у Карпатах давно вистріляли! Тепер тут князюють здичілі пси. Збираються в зграї, блудять лісами й шукають, де є що їстівне. Потім нападають. Колись людина приручила вовка і перетворила його на пса. А тепер пси поволі перетворюватимуться на вовків…Ну добре — позаяк ви в мене гадину купили, то дам від них зброю. Ви курите? — звернулася до Сергія.
— Я курю, — відповіла Інна.
— Фе-е-е! Така гарна дівка. Які діти могли б вийти — мов писанки! Знаєш, що той дим всі жіночі органи смолою прокурює, і дитина потім чорна родиться? Чорна, геть чорніська, як дупа мавпи, буде!
— Люблю чорний колір.
Горбата Василина поклала на долоню Інні три зелені запаяні трубки з рожевими наконечниками.
— Це петарди, дитинко! Піх-пах, трах-бах! Якби не обміняла попаді рушницю на шубу, то стріляла б зі ствола. А так, коли половик на курей нападає, я кидаю петарди. В одного хижака раз серце розірвалося. Я й обміняла тушу того птаха Барсуку на три гумаки самогонки — він з половика опудало зробив і на телевізорі як прикрасу виставив!
— І пси від петард втечуть?
— Та мали б, суки-собаки.
У Франківську вони побачили, що баба Надя зовсім не мала на меті щось приховати. Вона могла розказати цю історію завжди, однак ніхто попросту не питав. Інні завжди здавалося, що, найімовірніше, її мама й сама не була певна, хто створив їй цю проблему — дитину. Однак батько Інни мав ім’я, його тіло займало місце у просторі, і він міг заповнити кілька якщо не сторінок, то хоча б абзаців Віриної біографії.
Отже, Дмитро працював молодшим інженером на ЧАЕС, жив на державній квартирі, харчувався у ресторані й у вихідні катався на катері. Віра, коли жила біля Прип’яті, теж у вихідні каталася з друзями на катері. Дмитро походив з родини партійного чиновника, точніше, його дід був високопосадовцем у прокуратурі Рівного, а тато організовував концерти. Кілька років батько працював з ромським театром «Лала» (тобто «Тюльпан»), що гастролював по СРСР і країнах соцблоку. Одна з артисток на ім’я Есмеральда і привела у світ Дмитра. Спочатку все було добре — перські килими й чеський кришталь. Але одного разу, не витримавши тиску батькових родичів, ромка зникла з дитиною. Дід-прокурор, перетрусивши табори по всьому Союзу, розшукав внука й забрав його в матері назавжди. Дмитро дізнався правду вже коли зустрічався з Вірою. І він знайшов матір.
— Одного разу, коли Віра з ним уже підходила до весілля, Есмеральда навіть до нас заїжджала. Розказувала, що жила у дитинстві в Києві. Родичів її, коли прийшли гітлерівці, всіх убили. Вона ж якось вилізла з ями, де їх розстрілювали. Потім її знову зловили, аж десь під Будапештом. Есмеральда концтабори пройшла, потім в Ужгороді осіла. От добре пам’ятаю, як вона перед сервантом стоїть, штучна гвоздика за вухом, у сукні такій кораловій, і співає.
Дмитро не встиг розписатися з Вірою. Жили разом в домі під Прип’яттю. Він щоранку їхав на станцію на машині, а вже вагітну Віру завозив на роботу. А потім — бахнув Чорнобиль і дороги розійшлися. Далі баба Надя не знала історії, Віра їй не розповідала. Далі — мала дізнатися Інна.
Перед тим, як шукати інформацію про Інниного батька, вони гайнули до жінки, яка Віру лікувала від раку.
Від горбатої Василини до цілительки Євдокії довелося йти довше, ніж здавалося. Тут буває тільки так. Необхідним елементом лікування важкої хвороби є долання довгого й складного шляху.
Ліс-ліс-ліс, жодного проміжку. Ми не знаємо, хто посадив цей ліс, не знаємо, коли він виріс. Але знаємо, хто його знищить. Довколишні горби рясніли залисинами. Починався зруб — поїдені грибком пеньки, трухляві запліснявілі зелені гілки смерек, купи сміття. У щільному лісі все гілля тягнеться угору, залишаючи нижню половину стовбурів зовсім голою. Коли ліс розрізали, всі побачили удалині наготу цих ще не спиляних колись поважних дерев. Тепер їх принижували на очах у дітей, на очах у тих, хто не вартував нічого порівняно з ними. Мерзенні кущі крушини тицяли на дерева: ха-ха! голі! все у вас видно! Якби людині не потрібні були їжа й житло, вона б винищила всі рослини. Якби людині не потрібні були одяг, тягова сила, вона б винищила всіх звірів. Якби людині не потрібна була любов, вона б знищила всіх представників свого виду.