У небі пролетів вертоліт. Вони його бачили, а він їх — ні. Удалині лунав дикий собачий гавкіт, треба було бігти.
Червоний бенкет (1920)
Зошит 10. Степ, цей хитрий лис, тільки прикидався невинним дурником. Степ казав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене звати». А в його траві — сліди тисяч армій і п’ят Геродота, хрускіт глеків трипільців і запах скіфської коноплі, римські монети, глиняні фігурки людей-вовків, шеврони денікінців, скло від рубінових зірок чекістів, уранові сліди космічних тарілок. Я погрожував: «Степе, покажи свої пласти, бо спалю тебе, переорю, затоплю», — а він відповідав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене назвуть».
Я загубив географію, ніби срібну монету. Вона випала з кишені й покотилася по ковилі, що покрила білою піною цей степ. Відкритий простір попереду був такий безмежний, що могло здатися, ніби весь світ і є степом. Якби сюди потрапила людина, котра жила деінде, вона б вирішила, що це — інша планета. Монета впала — і стала арґентумом, зріднилася з кільцем на руці в княжни, що мала одне око зелене, а інше блакитне, з крученим свічником у монастирі на іншому боці степу, із затопленими злитками, розклалася на простіші елементи, ще простіші, ще… Кінь ніс мене, поширюючи насіння північних рослин на південь, як колись південні вершники приносили квіти й бур’яни на північ. А потім я повертався. У мене не було географії й так само не було часу. Кожної ночі засинав із думкою, що завтра знову мчати. Крізь все безпростор’я, усе безчасся. Змінював одного коня на іншого, пересідав у потяг, на човен, проходив 40 верств пішки — у дощ, що зрівнює ріку з дорогою, у спеку, від якої перевертається худоба. Земля, по якій ішов, ставала мною. Мною ставала вода озер і криниць, вода чиста, вода брудна, вода просвічена, забруднена мазутом, смердюча від водоростей, від риби, що здохла у колодязі, смердюча від пам’яті звірств, вода чиста, як розламаний хліб. Вода не ставала Аліною.
Я робив це для неї: діставав з-під сідла бастурму, просяклу кінським потом, перерізав горло вельможі, з дочкою котрого колись танцював на балу, залазив у чан з буряковим соком і приймав цукрову ванну, проводив експропріації ощадних кас, обтирав сорочкою лице від поту — і полотно ставало червоним: я не знав, від чого воно ставало червоним. Якщо чужа кров — я був до цього байдужим, якщо моя — тим більше.
Нам траплялися переважно червоні. Ми зачищали їх, ніби постарілу червону фарбу на дверях, щоб пофарбувати дошки в чорне — чорне їм пасувало: червоне — несмак, чорне — стиль. Перед нами від розриву серця, як знайдені в гнізді зайченята, вмирали здорові дядьки. Ті ж, у кого серце було пошите зі сталевого дроту, заздрили вже упокоєним. Захоплення маєтків, банків, винокурень, в’язниць нагадувало збір урожаю. Коли обривати яблука вже ліньки, дерево трясуть — і, падаючи, частина плодів трохи мнеться. То так ми захоплювали ці будівлі — наче обтрушували яблуні. Вже ніхто плоди не рвав — тільки швидко трусили: трусили під ліжками, під столами, за шторами. Ніхто не рвав — а трусив, аж сік червоний з яблук пирскав.
На Хоролі ми на чолі з Батьком Махном захопили 16 кулеметів і 4 гармати. Так само 500 полонених, які одразу перейшли на наш бік. Селяни нам добровільно віддавали хліб і сир, курей і квас. Люди приєднувалися до нас. Спереду на тачанці — «Не втечеш», ззаду — «Не доженеш». Ми брали завод за заводом. Мільйони карбованців, тисячі пудів цукру, зброя. Ми громили телефонні пункти й захоплювали телеграфи. Ми укладали угоди з одними, потім з іншими. Ленін, Врангель, Фрунзе, німці, китайці, австралійці, кайзер Вільгельм Другий, Клеопатра, Марія Терезія Вальбурга Амалія Христина… Ми просто гнали по степу. Нас було сто тисяч. Їх було триста тисяч. Нас було триста тисяч. Їх було мільйон. Їх було два мільйони. Нас було все людство. Нас було стільки, що нас не було.
Махна, його військо, мене — ранили в руки й стегна, ми падали з коня, нас вантажили на тачанку й відвозили, відстрілюючись кулеметами. І коли на возі застрелили кулеметника, віджилий, цілий, полатаний Махно сам став за кулемет. Йому попали в легеню — і він вижив. Поцілили в печінку — і йому нічого не сталося. Йому влучили в шию — а він лиш сміявся: давайте ще, ще! стріляйте, ріжте, душіть, ще! Йому поцілили в серце — а він казав: ха-ха, гляньте, як цікаво тече — буль-буль-буль, буль-буль. Махно збирав кулі, які летіли в його бік. А вночі, коли всі засинали, приходив у доми тих, хто стріляв, і вкладав кулі у лоби їхніх первістків.