Ми були всюди. Аліни не було ніде.
Зошит 11. О, це був прекрасний вибух. Ніякої матерії — тільки об’ємний, як діжка, звук. А ще — пласке велетенське полотнище сірого кольору між листом бляхи «земля» і листом бляхи «небо». Звісно, матерія була. Матерія є всюди, навіть там, де її нібито нема. Особливо там. Усі ці невидимі отруйні гази, бактерії… Матерія, ця погана матерія була всюди, купа непотрібної матерії, лиш не така матерія, що зветься моя любов.
Від вибуху виріс сірий мур між травою і космосом. Хлопцям стало важко тягти міни, які нам навряд чи ближчим часом згодилися б, тому їх підірвали.
Ми проходили через село з кількома однаковими невеличкими будиночками без огорожі. Однак рівні просторі дороги, ретельно обсаджені тополями і дубами, перехрещували й перехрещували простір, як нитки в полотні. Ми не бачили людей, не бачили звірів, хіба що купу птахів, які ще не відлетіли у вирій. Горобці й синиці, щиглики й чижі на деревах і на кущах калини переплутувалися, ніби люди на ярмарку.
Ми йшли алеєю — і я побачив дим над однією з хаток. Вона, як шапка гриба, присіла вкінці саду неподалік зовсім невеличкого, як тарілочка для горішків, ставка. Я брів між височезних яблунь, під якими гнили нікому не потрібні плоди. Деякі дрібні яблучка ще висіли, листя з дерев зовсім поспадало. За мною пішов ще один наш — літній білобородий чоловік. І мене осяяло: я ж давно його знаю.
— Маю до тебе розмову, — вперше за багато місяців до мене промовив Скорський.
— Трохи невчасно, — відповів йому тихо, показавши на будинок, де могли ховатися наші вбивці.
Про Скорського я майже перестав пам’ятати. Ми розпорошилися серед інших, загубилися, забули свої імена. Якось помітив, як поштиво бійці розступаються перед лікарем і говорять пошепки. Нас війна зовсім розділила. Скорський цілодобово сидів із хворими, а я перестав бути лікарем. Якось я лежав три дні в лихоманці з підозрою на тиф. Він підходив до мене й не казав нічого, крім лікарських настанов. Я так само ні про що сам до нього не говорив. Потім, коли моя хвороба минулася, я просто пішов.
Бійці говорили про Скорського без конкретики, ніби про якесь скупчення повітря, але дуже важливе скупчення. Говорили з трепетом, ніби це він, а не хвороба й не їхній організм вирішували, будуть вони жити чи ні. Ніби Скорський міг, якщо ти йому не подобаєшся, наказати твоєму організму здатися, а хворобі — захопити тебе зовсім. Ніби медицини більше не існувало. Не раз я чув кісткопроникні крики з кімнат, де він їх різав і складав докупи. Не раз з його кімнат вивозили відомі мені тіла. Останнім часом мало хто повертався від Скорського живим.
…Якось до нього прийшов інший лікар говорити про покалічених солдатів, а Скорський тому розповів, як бійці калічать українську й російську мови. А коли лікар казав про клятву Гіппократа, Скорський розповідав, що недавно в отамана Гліба бачив рубін вагою в 10 каратів і що Грека, помічника, який недавно напився, треба покарати…
Скорський дивився зверху. Скорський і я — як розрізаний прут: спочатку ми були частиною одної і тої ж деревини, але потім розійшлися під чиїмсь ножем — ми стали окремим і неможливими до зростання.
Ніщо мене так не дивувало — ні жорстокість і байдужість, ні вміння забути все — ніщо так не дивувало, як присутність на цій війні китайців. Спочатку, кілька років тому, вони приїжджали, щоб працювати на будівництвах і лісопильнях. Однак після революції, залишені далеко від дому, китайці пішли на війну як на єдине придатне для них підприємство. Вони воювали в основному за червоних, і вони сиділи в цій тісній хатці — четверо за одним столом. А ми зі Скорським і ще кількома бійцями наближалися. Китайці заблукали в степах України й тепер сиділи в цій чорній, пройнятій пліснявою коморі. Червоні чекали, коли зготується величезна коров’яча печінка, яка пеклася просто на вуглинах, без спеціальної посудини, шкварчала й смерділа.
Китайці швидко схопилися, однак наші хлопці вже тримали їх на мушці.
— Треба показати їх Батькові, — запропонував один із бійців.
— Батько далеко звідси. Що він — китайців не бачив? Їх треба вивести на двір і розстріляти біля куща калини, — казав інший.
Однак усіх розсудила злива, і ми зі Скорським забилися під низький дашок, а солдати — у хатці з китайцями.
— Олексо, — голосно мовив Скорський під стріхою. А потім заговорив мені на вухо: — Тут же до помістя твоїх батьків — верст тридцять. Може, поїдемо?
І справді. Я й не зауважив, що примара-інтригантка з прізвищем Географія у мене за спиною готувала таку провокацію.