Вода з вітром рвали кущі калини в шмаття, зриваючи дрібненькі ягоди разом з гіллям.
Дощ збивав з ніг. Вода била по щоках, давала пекучих ляпасів, як рідна мати за те, що ти виріс зовсім не тою людиною.
Я зайшов до одної хатки й вирубився. Зранку прокинувся й помчав.
У мене нічого не було. У мене в кишені, крім піску, зіжмаканого листка і залишків пороху, лежала тільки думка про неї. У мене за пазухою, у цій ямці між ключицями, був її запах. З черевиків я витрушував камінці. Коли вони били об тверду поверхню, то вистукували букви, однак я ніколи не міг їх розпізнати. Тепер же чітко чув: А, Л, І, А, Л, І, Н, І, Л, І, Н, А.
Зошит 12. Умань мене не зустрічала. Усім було байдуже до мене, ні один пес навіть не причепився. Хоча, мабуть, всіх собак просто вистріляли. Я проходив крізь випадкові фрази, серед яких найчастіше звучало «тиф». Чоловік з потворним пошрамованим обличчям стриг обліплений льодом живопліт, і в нього з рук випали ножиці. Інший — сокирою розрубував тушу качки. Одна жінка сказала: «І нащо їй була ще й третя дитина». Друга — штовхнула ногою примерзлу до сходинок мертву ворону й повернулася до хати.
Я зайшов у стіни василіанського кляштора, де колись вчилися діти Гонти, героя Шевченкової поеми, а тепер була постановка його «Гайдамаків». Я встиг на середину вистави, просто на слова «Зайнялася Смілянщина, / Хмара червоніє. / А найперша Медведівка / Небо нагріває. / Горить Сміла, / Смілянщина / Кров’ю підпливає. / Горить Корсунь, горить Канів, / Чигирин, Черкаси / Чорним шляхом запалало, / І кров полилася». Актори вибігали на поміст, а світло ставало все червонішим. Але кров не лилася. Я стояв за червоними вояками, які мене ні в чому не підозрювали, й оглядав людей у залі. Ні, її не було.
Частина ця в Шевченка називалася «Червоний бенкет». Малася на увазі різанина, яка відбувалася просто на площі за стінами цієї монастирської школи, тепер пролетарського театру. Селяни, працівники млинів і гуралень, втікачі й міщани, дрібна шляхта й нижче духівництво — прорвалися в місто. Повстанці влаштували розбій. Вони й досі шмигають туди-сюди, ріжуться. Якщо довго стояти на вулиці, тебе рано чи пізно щось штовхне, знесе. А ти думатимеш, що це несподіваний порив вітру.
Війна — завжди.
«…Ну а чого їй тут бути? Ну чого? Ти ідіот?» — спитає кожен, кому розповім цю історію. Я піднявся. Молоденький солдатик буркнув, я став біля стіни, ще раз усе оглянув і пішов на двір.
Коли люди почали виходити після вистави, я попрямував до сцени. На помості сиділа й курила актриса, що грала Панську Польщу. Коли запитав, де режисер, вона показала цигаркою на двері. Ми розминулися. Спина чоловіка зникла за дверима, однак я встиг побачили й запам’ятати його профіль.
Я вибіг надвір — і в кінці вулиці побачив режисера. Він поспіхом минув кілька будинків і завернув до одного з них — з великими освітленими вікнами. Я постояв біля огорожі й зрозумів, куди він так поспішав — вечеря була вже на столі.
Коли підходив до дверей, то чув за ними голосну суперечку. «Вони здогадуються, — казав жіночий голос. — Вони навідаються сюди».
…Так, я розчинив двері й побачив Аліну.
…Я біг до коня, прив’язаного біля базиліанського кляштора — Аліна чекала мене в кінці вулиці. Я був швидкий, а вона — знайдена. Я гнав, як шторм, а вона тулилася до стіни, щоб злитися з нею й стати непомітною для переслідувачів.
Так, так не буває. Я виграв цю лотерею, сталося неможливе, рак на горі свиснув, таке трапляється лиш у літературі, — як там ще кажуть про те, що сталося?
Солдат наприкінці вулиці крикнув: «Он же та петлюрівка!» Я підхопив її на льоту. Ми полетіли вперед, а за нами погнали п’ятеро.
— Чого петлюрівка? — питав я.
— Жени!
— Чому ти тут?
— Зроби так, щоб я тут не була.
Ми виїхали за місто в поле. Місяць на морозі вимерз, ніби кабачок на городі, який не встигли зібрати до перших заморозків: він зберіг свою форму, але, розтанувши, перетвориться на щось зіжмакане й вицвіле. Вона тримала мене, ніби я — все. Ззаду лунали постріли. Кулі не сміли нас пробивати. Ми були чарівною субстанцією, яка відштовхувала розпечений метал. Ми прискорювалися, ми добряче відірвалися, однак ні на мить не спинялися.
— Де ти весь цей час?..
— А ти де? — відповідала вона.
І справді — що дали б ці відповіді? Що дало б підбирання слів, навіть щирих? Ми робитимемо це тоді, коли замість нас не зможе говорити делікатність наших пальців, покусаність губів і очі — мої очі, що озиралися час від часу, її очі, що відсвітлювали все над нами.