Ми мчали вузькою стежкою між двох озер. Вся дорога, все, що ми бачили, ставало симетричним. Ми мчали через центр композиції землі, навіть місяць посунувся і став посередині, над нами, як корона. Кінь вибивався із сил.
Ззаду чулися крики. Ми досі не знали, скільки їх. До тих перших приєдналися інші.
Ми бігли через поле вирощеної, але не зібраної гречки. За нами були крики, земля тремтіла, з вершків гречаної соломи обсипався сніг, ніби він був не замерзлою водою, а кристалічним цукром. Ми бігли між двох рядів дерев, через сливовий сад. Кожна гілка дрижала в льоді, а кілька засохлих сливок нагадували яйця без шкарлупи — прозорий білок і чорний зародок. Потім хмара закрила місяць — і ніч стала, як склянка узвару.
Сливовий сад закінчувався. Сніг довкола дерев був зовсім нерівним, понищеним водою, що вдень стікала з гілок. Попереду знову розкрилося озеро. І цього разу обійти його було неможливо.
— Лід надто тонкий, — я зупиняв коня.
— Жени, — била звіра Аліна.
— Ми провалимося!
— Жени!
— Ми помремо!
— Жени!!!
Я погнав. Я рахував кожен крок…Так винахідливі деспоти карали своїх дружин — пускали карету з розгону на лід.
За нами розколювалася крига, крига тріскала під задніми копитами коня, однак під передніми — твердла.
Червоні стояли перед сливовим садом, стріляли нам у спину й все мимо.
Біля самого берега задні копита коня проламали лід. Він вибрикнувся, вирвався з води, виніс нас на собі, від рвучкого руху його тіла ми не втрималися й упали на землю, за кілька сантиметрів біля криги.
Аліна лежала на снігу — тонка, як картина. Аліну намалював Ель Греко, дуже правдиво показавши виснаженість. Боятимуся її поцілувати — цю площину, боятимуся до неї торкнутися — а що як вона ніколи не стане випуклою. Аліна зламала ногу. Накладу їй шини, візьму її на руки, наче сукню. І ми поїдемо далі.
Однак це «далі» — вже давно мало назву. Бо, як казав Новаліс, усі дороги ведуть додому.
Зошит 13. Панські маєтки давно спустошено. По найглибших скринях народу лежали шовкові й гіпюрові тканини, які колись використають хіба як накидку на стіл. П’ять кроків від клуні в напрямку грушки — зариті срібні свічники, гіпсова фігурка ангела в курнику, обліплена послідом і пір’ям…
Я не дуже охоче їхав у бік свого дому, однак іншого виходу не бачив. Доля мала намір створити з мене іншу істоту, ніж був досі.
Тут народилися мої діди й прадіди. Тут зупинялися ті, через кого мої діди й прадіди виїхали. Ще здалеку помітив, що в домі хтось є. І то були наші — Скорський таки привів їх сюди, людей двадцять. Я запитав Санька, з яким не раз ішли пліч-о-пліч, де тепер доктор. Вони відповіли, що десь тут, але того вечора я його так і не побачив.
Душа мого прадіда Степана, разом з мамою й дядьком, 1918-го сіла у бричку й погнала в Париж, до Наполеона, проти якого прадід воював разом з козаками, яким росіяни пообіцяли повернути самоврядування. За ним у повозці поїхав дух діда Олега, що втратив палець, коли зрубував стару липу біля дому, другий палець — відірвало гарматне ядро під Балаклавою, а потім і всю руку відрізав якийсь турок. Потім — поїхала душа батька, теж Степана, котрий у війнах участі не брав, але помер від кору в 40 років. Усі вони поїхали геть. Вони спочатку заїхали в Київ, на чолі з моєю мамою, Тамарою Макарівною, щоб забрати родину дядька й мене, їхнього сина. А їхній син, виходить, прийшов тепер, щоб обікрасти власний дім (я ж не вигнав цих моїх бойових товаришів звідси, чи не так?). Шкода, що я не знав, де є та ванночка, чи що там, у чому мене малого купали, — з тою посудиною вартувало б пройтися між рядами анархістів і сказати, аби кожен туди плюнув.
Пам’ятаючи кожну кімнату, поніс Аліну нагору, у спальню матері. Меблів і картин більше не було, голі стіни. Лишилися ліжко й матрац, але цього було достатньо. Мама ненавиділа шум, тому свою кімнату облаштувала далеко від усіх бігань коридорами й криків на сходах. Я поправив матрац — у проміжку лежав схожий на бадилину пшениці золотий браслет, який моя мама в поспіху загубила, а розкрадачі в гаморі не змогли знайти. Я заховав його в кишеню.
Це приміщення ще мало шанс на спасіння. Воно було міцним, будованим під керівництвом діда, котрий знав, як робити так, аби було добре. Він побудував тартак, млин, суконну фабрику (вона, мабуть, тепер теж кимось розорена — може, й нашими).
У Аліни була зламана й зміщена мала гомілкова кістка на правій нозі. Для початку, потрібно було води. Я спустився з другого поверху — хлопці тягнули рояль, ніби стару корову на заріз.