— Щоб створити, треба знищити того, хто руйнує. Селяни приводять псів на поле і розривають землю, пробиту мишачими норами. Селяни руйнують гнізда, миші вибігають зі сховищ, собаки підбігають, кусають за горло, розривають мишей.
— Ти одержима.
— Я не можу просто сидіти тут і радіти. Не можу заглушити совість.
— Ми ж навіть не знаємо, де тепер Махно.
— Дізнаємося.
— Аліно, ми — крапля в океані.
— Океан складається з крапель.
— Океан буде називатися Океаном, навіть якщо в ньому не буде краплі Аліна і краплі Олексій. Він ще може взяти собі ім’я Війна або Смерть, у найкращому разі — просто Життя.
— Я — їду. Все, що ти говориш, — це логічно, правильно й розумно. Але ці гарні слова — ніщо порівняно з моєю потребою їхати саме туди. Навіть життя — ніщо.
Наші коні, яких старанно доглядав дід Василь, були готові — і ми вирушили навмання. Але дорогою нас завернули — їдьте на південний схід, їдьте в степи — там Батько, там його недобитки.
І ми помчали.
Хоча, звісно, спочатку треба було прочитати знаки. Треба було пройтися по селу й уважно подивитися на кожне обійстя. А що як біля одного з них вже склепане велетенське судно, де майстер обходить усі хащі й нори, зазиваючи зайців, борсуків, лосів, тигрів, слонів, папуг, козуль і водяних курочок — всіх по двоє, всіх по двоє, тварей парами.
Золото (2016)
«Пані-ко, пані-ко! Сюди, пані-ко, — мов собака, що хоче показати господарю засмоктаних, як виплюнута барбариска, цуценят, Інну тягла щоката дівчинка. У натовпі бігали голі, роздягнені й напіводягнені діти. — Пані-ко, Есмеральда Андріївна живе там».
«Пані-ко, — лементувала молода, але понищена жінка, одягнута в блакитний халат і спортивну куртку. — Пані-ко! Ідіть до мене. Це мого сина менти побили! Дуже побили! Менти прийшли й побили. Казали, що ми не люди!»
«Пані-ко! — вибігла з дому бабуся, вся в золоті — масивні браслети, кульчики з широкими висюльками, схожими на долоні маленької дитини. — Пані-ко, руки, ноги, таз поламали! Пані-ко! Допоможіть нам. Христа ради!»
«Пані-ко! Діти не мають що їсти, матір їхню в тюрму забрали, а діти бігають голодні, пані-ко, дорога пані-ко, покажіть це по телевізору, надрукуйте в газеті. Я їх так прокляла, у них руки відбере, ноги відбере, жінки їхні плід порожній матимуть. Пані-ко, покажіть по телевізору наші біди!»
«Пані-ко, ми скаргу в ООН будемо писати!»
«Пані-ко! Ось хрест вам — нас винищити хочуть».
Інну обступили роми, вони її майже несли, ніби скульптуру Божої Матері під час містерії. Майже весь табір — хіба де-не-де поодинокі чоловіки й літні жінки зневажливо визирали з дверних отворів.
Інна проходила через натовп, ніби через річку убрід, через воду до грудей. Сергій заледве дозволив їй самій сюди йти — але це була їхня умова, він сидів у машині — і дивився на годинник.
Коло хати стара жінка із золотими щелепами вибивала килим тріпачкою. Дві тоненькі й сірі, як змійки, косички стрибали навколо її голови. Вона била тріпачкою той килим так, як пани б’ють кріпака.
— Есмеральдо Андріївно! Тут до вас пані-ка прийшла!
— Що? — перепитувала запорошена і розігріта ромка. — Що ви там дзвінькаєте?
— Пані-ка хоче, аби ви їй поворожили.
— Хай почекає. У мене тут робота — не бачите?
— Есмеральдо Андріївно, пані-ка дуже гарна. Красива, як роза!
— Знаю, я бачила її у сні. Хай чекає мене в хаті.
Ромка підійшла до клуні й потягла зелений шланг. Потім дала команду, щоб їй пустили воду, і почала килим поливати. Жінка затискала отвір, щоб збільшити тиск, і вода аж біліла, стаючи на килимі бульбашками, наче газована.
Ромка зайшла до хати та, не привітавшись, обійшла навколо крісла з Інною. Потім всілася навпроти. Сукня жінки була як не в усіх — закривала тіло до вершка шиї. Ворожка встала й знову підійшла, торкнулася Інниного лиця долонями, невидимими з-під довгого рукава. Холодні пальці лишили такий слід, що Інна відчувала кожен — великий, вказівний, середній, безіменний, мізинний. Навіть коли ромка вже давно прибрала їх і сіла навпроти.
Ззаду за жінкою висіли два багатокольорові килими, і обидва із зображеннями Христа. Перший — у Гетсиманському саду, другий — на Кальварії. Ще один Ісус, невелика іконка на холодильнику, був з тіарою на голові.
На шворках сохнули перці. Ромка мовчки ще раз пильно глянула в кожну з зіниць дівчини, знову встала й підійшла до холодильника. Невже впізнала?
— Будеш? — запропонувала вона бляшанку «Dr. Pepper». — Дуже смачно, у нас таке не продають — це мені через Мадярщину присилають.