Інна жестом відмовилася. Ромка відкрила банку, випила її залпом і знову сіла.
— Ну, що тебе, красото ти смарагдова, привело до мене? Може, загубився в тебе хто? Чи батька шукаєш?
— О, ви знали!
— Ха! Ну, я ж усе бачу. Дивлюся на тебе — і бачу. Давай руку — скажу за твого батька, найдемо ми його, визначимо ім’я й інші дані.
— Та я знаю, хто він.
— Ну то чого ти хочеш? Голову мені морочиш? Кажи швидко, бо тут маю справ, крім тебе, багато.
— Мого батька звати Дмитро.
— Міро по-нашому. Гарне ім’я, славне…
Інна опустила очі. Жінка випустила руку Інни й відвела погляд. Ромка витягла пачку червоних «LM» зі скрипучої шухляди у столі.
— Будеш?
— У мене свої — легші.
— У Києві твій батько, внучечко.
— Таки впізнали…
— Таки…
— Скільки часу ви його не бачили?
— Ех, не знаю, не хочу рахувати, не вмію я таке рахувати!
— Він не приїжджає до вас? Чого? Він в тюрмі?
— Та ні, якби ж то в тюрмі! Востаннє я бачила його в Києві. Примчала, як тільки дізналася. Помер він.
— Давно?
— Через два тижні після вибуху на ЧАЕС — від проміння. Так, наче вчора. Час — ніби оголений електричний дріт: висить, мов шнурок, — ховай, крути, тягни, як ременем оперізуйся; ловишся — а він кусає насмерть…
За ромкою були стелажі, закладені різноманітним спиртним.
— А нащо ви оці пляшки складаєте?
— Кажи мені на ти, я все ж твоя баба.
— То нащо, нащо складаєш?
— Не знаю. З кожного місця, де бувала, везла алкоголь. І всі мені дарували, з різних закордонь. Усе почалося з пляшки шнапсу, яку малою з Польщі привезла. Коли помру, хочу, щоб це все вилили у мою труну і підпалили!
— Дійсно?
— Воно ж добре горить.
— Ті, що міцні, — так.
— Жартую. Хочу, щоб все це випили ті, хто прийде на мій похорон.
— …Чому ти мене не шукала?
— Не знаю, дитинко. Нема мені виправдання. І не буду нічого придумувати. Але дуже би хотіла, щоб ти не відрікалася від мене.
— Заспіваєш мені? Я знаю, що ти дуже гарно це робиш.
— О-хо! Подай мені гітару — на гачку он.
— Це фотографія мого тата?
— Так.
— Красивий.
— Красивий… Аби ти знала, що наші — найкрасивіші люди! У Середні віки по Європі спалили всіх красивих жінок, а це зіпсувало дітей в іспанців, італійців, німців…. Наш народ же церква не зачепила.
З-під рукавів було видно її руки — але дивні, дуже білі, в рожевих плямах де-не-де.
Ромка тільки заграла вступ, ще не проспівала й слова, як зупинилася. Інна розгублено розглянулася, почала обмацувати себе.
— Де мій браслет?
— Що?
— Браслет мій золотий, мамин, прабабин браслет, з руки пропав.
І Есмеральда поклала руки догори долонями на шаль, що була на столі.
— Ти не подумай…
— Що?..
— Я не робила цього!
Інна опустила голову й засміялася.
— Клянуся, Інночко. Я клянуся, — вона впала на коліна, а потім взялася цілувати ноги онучці. — Клянуся тобі іменем Христа!
— Просто постав браслет на стіл.
— Я клянуся…
— Просто віддай мені його!
— Повір… Я клянуся…
Інна вибігла надвір і помчала до машини. Голі ромські діти, галасуючи, бігли за нею і не наздоганяли.
— Я тобі заграю, — волала ззаду бабця. — Я тобі так заграю, як ще ніколи не грала. Я тобі так заграю, що у мене в горлі вена трісне!
…Де ж твої варення, бабцю? Де абрикосове, де малинове? Де твої плетені шарфи й капці? Де твої зауваження про голий поперек? Де твої немодні блузочки, які ти все даруєш і даруєш? Де твоя газета, яку ти підсунула зі словами: «Почитай, там цікава стаття про музику». (Так, там буде невеличка замітка про фестиваль «Сіґет», але головне, що під статтею — півшпальти про шкоду комп’ютерних ігор). Де ти, бабцю, де ти?
— Ну що, який ти звідси предмет для інсталяції візьмеш? — питав Сергій в Інни, коли вони були вже далеко за межами табору, коли вони вже гнали трасою в протилежний бік України — на схід, у Лисичанськ.
— Ніякий.
— Знаєш, що в ромів кілька імен?
— Не знаю.
— Перше — офіційне, в документи…
— І не хочу знати.
— Вже дослухай: друге — дається під час хрещення, а ще одне — кличка, тобто як свої називають.
— Ну, я знаю лиш першу частину — Есмеральда Андріївна.
— Друге — Білосніжка.
— Це в тебе расистські жартики?
— Ти ж бачила, що в неї сукня до шиї і рук не видно. Мені тут місцеві сказали, що в неї все тіло, крім голови, мармурово-біле.
— Дійсно, баба шкіру ховала. Чого так?
— Вона ж малою, ще дівчинкою, була в концтаборі в Освенцімі.