— А! Стара ж мені пляшку шнапсу з Польщі показувала. У неї там цілий бар!
— В Освенцім її звезли разом з євреями. Над нею всякі досліди проводили. Концтабори — це було свято для багатьох винахідників: вони могли нарешті безперепонно проводити експерименти на людях. Твоя баба якимось дивом вижила. І в Києві в Бабиному Яру вижила, і тут…
— Таких, як моя бабця, важко спекатися!
Горіховий ліс(1921)
Зошит 16. У цих відкритих степах, на цих привітних полях, де легко можна було відчувати себе вільним, я чувся геть замкнутим. Я був постійно на видноті, хоч як далеко би втік. Степ видавав мене, оголював кожен рух. Відкрите небо стежило за мною, день починався найшвидше й закінчувався найпізніше. Зоряна ніч була наче день. Це дозволяло не зупинятися.
Ми застали похорон п’ятьох анархістів, таких молодих, що зробилося незручно — ніби нахабно виламано палицю зі стовбура молодої яблуні, що вперше зацвіла.
Коли людину катують, аби зізналася, в чому потрібно, — їй не дають заснути. Спочатку здається, що це мине, що це можна пережити. Ну що вони зроблять, заснеш — розбудять, а ти знову заснеш. Але все не так. У якийсь момент ти, вимучений, скажеш собі: нема ж нічого кращого за спокій. Ти зможеш розказати, ти не зможеш не розказати все, що треба й не треба. Україна, після гамору й шалу, криків і танців, хотіла спати. І байдуже, хто їй цей сон обіцяв. Головне: той, хто пропонував ще трохи попрацювати, перестав бути чутим і здавався нахабою. Наші кричали на землеробів, соромили. Але в них більше не було тих почуттів, на які ми сподівалися. Ці почуття випалили, як бородавки на руках, як поля пшениці й гречки, поля вівса й буряків, соняшників і картоплі.
Михайлівка, Тернівка, Багачка, Лукашеве, Ольховатка, Лампівка, Ложківка, Виделівка, Тарілівка, Добрівка, Злівка, Справка. Також відоме ще з часів падіння останнього гетьмана містечко Суко-Собаківське неподалік від Срако-Мотиківського, різні губернії, різні держави, ріки Дніпро, Донець, Каяла, ріки Рубікон, Стікс, Смородина, Малина, Абрикоса, ріки Загнайлівка, Глухівка, Кутівка і Недоброзичлівка — нас гнали, потім ми гнали, нас розривали, від нас відривали по шматку.
Зошит 17. Ми вінчалися з Аліною в церкві між річками Інгул та Інгулець. Я міг знайти й кільце — скільки ми цих пальців, з яких можна було зняти золоту обручку, бачили! Але це було гидко, це було страшно. Упевнений, що, якби запропонував їй кільце, Аліна б зненавиділа мене. У кишені в мене був мамин золотий браслет, який хотів подарувати під час вінчання. Ще потрібно було квітів, найпрекрасніших квітів. І священик, який жив неподалік від цієї випадкової церкви, покликав мене до себе за дім, де ріс кущ з п’ятьма добірними рожевими трояндами.
— А вам не шкода? Їх тут так мало.
— Я ж їх рятую. Вже скоро сюди навідаються червоні з «ліквідаційного відділу». Я чув, як це робиться, — це називають «загостренням класової боротьби й будівництвом соціалізму». Вони й реквізують церковне майно, все витопчуть тут, може, й церкву завалять — бач, яка вона стара: склад чи конюшню не вийде зробити.
Крім церкви, ніякого святкування не було. Нас притискали з усіх боків — захід, північ, схід, південь, тобто «Ліве», «Голова», «Праве», «Ступні». Якось ми зупинилися біля ріки. Хлопці лягли відпочити, а я потягнув Аліну ближче до води. Через зарості любистку ми йшли повз течію, повз верби, що звисали з круч, як застиглі фонтани. Я затягнув її під навіс із землі й коріння, де було сухо, ніби в хаті. Я поцілував її, поцілував її в шию трохи за вухом. Аліна боялася змій, які могли тут бути, а я цілував її все міцніше, все тіло обціловував…Пам’ятаєш, як вони гукали нас, шукали між вербами, а ми були під землею, ми не мали стосунку до них і їхньої історії, їхньої війни й зброї, їхніх заглушених спогадів, їхніх криків серед ночі.
Треба було втікати — розвідка передала, що переслідувачі поблизу. А ми не могли зупинитися, не хотіли зупинитися, нам було все одно — хай наближаються вороги, хай захоплюють — вони все одно не в змозі нічого з нами зробити…
Зошит 18. Нам пробивали стегна й груди, залози й мочки вух, нас затискали в куті трикутника, але ми знаходили в ньому вихід, ми вибивали нору в стіні — і вилазили з іншого боку просторових вимірів. Якось на хату, де ми ночували, напали прості селяни, ті, яких ми захищали, — з вилами й рогачами. Наші коні були стомлені, тачанки — розхитані, кулемети — погано змащені. Але ми приймали бій, ми захоплювали нових «максимів» і «льюїсів», ми були живі. Нас гнали між Інгулом та Інгульцем, спочатку ми вернулися на схід, але потім все ж прорвалися на захід і форсували Інгул. Нас назвали бандою. Хто стає владою, той переназиває усе по-своєму.