Махно сам не ходив — його, пораненого, несли або везли. Коли ми наближалися до Дністра, за нами усе горіло. Горіли поля, ліси, села, люди, цвинтарі, боги. Все горіло, бо вогонь знищує старий світ, щоб начисто поставав новий, не обов’язково чистіший. Ніхто, крім переможців, не мав певності, що з цієї мерзоти народиться гідне.
Нарешті ми дісталися горіхового лісу — передостаннього рубежу. Цілий ліс зі здичілих волоських горіхів — на перший погляд, рівномірно один від одного, дерево у дерево. Однак час від часу траплялися молоді чи засохлі дерева, кущі, що псували симетрію. Будь-що культурне запросто можна перетворити на дике значно швидше, ніж навпаки. Для цього потрібно просто нічого не робити. Під нами чвакала м’яка земля, надто м’яка. Загрузали ноги й копита, колеса й здатність думати, трава заледве трималася корінням за такий ґрунт.
— Вони ще, певне, зазелені, — вперше за всю історію до мене заговорив сам Батько Махно, побачивши, як виколупую із зеленої оболонки горіх.
— Зараз побачимо, — розтиснув я в долоні стулки. — А й справді — ядро ще не геть сформоване.
— Зате руки сім днів не відмиєш, — сказав Батько.
Легенди творилися просто на наших очах, розбивали нашу пам’ять у друзки й ліпили щось інше, у що ми вірили. Ми вірили одночасно в усі версії. З іншого боку ріки — виднівся монастир. Або: з іншого боку ріки — виникав міраж монастиря…Ми несподівано напали, роззброїли берегову варту і поплили. Або: ми, перевдягнені у червоноармійців, хитрістю обійшли берегову варту. А ще: ми таємно, щоб ніхто не бачив, обійшли берегову варту й попливли. Ще так: ми пішли по воді…Махно сів у човен. Або: Махна занесли у човен. А ще: Махна спустили у Дністер у відкритій чорній домовині: навколо його очей були намальовані чорні круги, а на чолі — перевернутий хрест…
Коли мій човен відбивався від берега, з лісу вибігли ще кілька наших, серед яких Скорський, котрий на кілька місяців просто випав з моєї пам’яті.
Нас несла стихія, мене й Аліну, ми були у цій стихії лише маленькими частинками пилку з яблуневого цвіту.
Горіло все. Кінець світу мав би виглядати саме так. Але він не настав, раз я говорю до вас, раз ви знаєте мене.
Наші човни відчалили від берега — і берег загорівся: очерет і маленькі травинки, мох, сухе листя, листя свіже, вологе. Повилітали дикі качки з комишів, а за ними горобці, ластівки, лелеки, крячки рядодзьобі. А за ними — баклани, велетенські лебеді… Прибережна рослинність вистрілювала птахами, як кулемет: тра-та-та-та, тобто дзінь-дзінь-дзінь, кря-кря-кря. Пернаті так кричали, що від того вмирали звірі на березі, що від того задихалися пташенята в гніздах, що від того вмирали безсмертні душі колись тут утоплених. Крик птахів збирався в повітрі. А потім хмара підлетіла вище над рікою й стала густою, як вода з желатином. Крик пташок став нафтою, сіркою, озокеритом, гасом, бензином, ураном.
Від жару кипіла прибережна вода — і риби плили в бік іншого берега — я знав усі їхні імена: Підуст і Судак, Марена і Чечуга, Окунь і Краснопірка, Жерех і Сом Європейський.
Човен Скорського і анархіста Паші ледь не перевернувся через колотнечу. Пашу доктор рекомендував лишити на березі, бо він, на його думку, не виживе, Паша був без свідомості. Паша, щойно отямившись і побачивши лікаря, почав його душити:
— Отруїти мене хотів, — харкав кров’ю Паша.
Їх пробували розчепити, але Павло впився Скорському в горло, витискаючи доктора за борт. Нарешті старий випав у Дністер, пірнув з головою. Його пробували витягти, але коловорот, як м’ясорубка, одразу затягнув доктора, не давши шансу ні йому, ні його сумці. Ми побачили його руку, розтиснуту долоню, що на мить з’явилася над водою й одразу ж потім стиснулася в кулак. Я видихнув з полегшенням.
Ми відпливли ще недалеко. І Аліна дуже тихо промовила:
— Мушу бути тут до кінця.
— Про що ти? Де ти прагнеш бути до кінця?
— На своїй землі!
— Нема більше землі! Ти не бачиш — лиш вогонь.
— Пробач…
І Аліна підвелася, скинула плащ і стрибнула у воду.
Я встиг схопити її за зап’ястя, але рука вислизнула. Браслет на Аліниній руці розірвався. Вона встигла схопити ланцюжок і запхати за пазуху, а потім поплила в бік берега.
Мене тримали. Я рвався, але вони не давали мені стрибнути. Коли Аліна вийде на берег — вогонь розступиться. І до неї прибіжить чорний кінь, король коней. І дехто почне здогадуватися, дехто почне усвідомлювати, чому вона це зробила. Аліна побіжить в поля, щоб там сховатися. У цій траві сховався цілий народ. Народ ховався в хащах і печерах, у закинутих і полишених будівлях, у погребах. Народ ховався в підсобці прибиральниці — там нещадно смерділо хімікатами, а вона накривала народ сірою, як цемент, ганчіркою. Народ ховався в озері: він лежав на дні й дихав через соломинку, а над ним, як велика планета, пропливав окунь і ковтав личинку комара. Народ ховався під маскою ката, що готувався відрізати голову народу. Народ ховався на деревах — він висів у петлі й казав: «Все добре, нічого не тисне». Народ ховався в слові «ховатися», а саме у букві «и», яку вороги не помічали. Він так ховався, що його заледве знайдуть.