Ми віддалялися від своєї країни, від ідеї та мети. Ми віддалялися від своїх лозунгів, від своїх перемог над собою. Слова «ідея», «мета» наголошували нашу карикатурність, нашу ніякість, пустотність, нашу, зрештою, поверховість. Ми почувалися консервними банками, з яких виїли всю рибу. Ми ставали таким нічим, що не вартували більше навіть слів. Ми ставали білим папером. А далі — навіть аркуша не вартували. А далі — не вартували слова «вартувати».
Я знав свої сили, я вмів їх рахувати, мої сили вимірювалися в одиницях. Мав у кишені сто одиниць моїх сил. Знав, скільки зможу проплисти. Ще гребок — і буде межа, буде вже треба не сто, а сто одну одиницю. Ще гребок — і моє плавання завершиться смертю…Зібравши всю силу, таки стрибнув. Мої пробиті руки розліталися в сторони, мої посічені ноги зліплювалися докупи. Я плив до Аліни.
Однак весла встигли зробити цей зайвий гребок, цей останній припустимий для мого спасіння рух. Вони зробили це на кілька мілісекунд швидше, ніж розрахував. І вода зайшла туди, куди заходити не мала. І щось потягло мене вгору, проти течії. Щось зробило операцію на тілі сіамських близнюків з іменами Час і Простір. Щось почало керувати часом і простором, як флейта коброю. Щось наказало часові й просторові виконувати невластиві їм завдання. Щось наказало так, ніби господар, що наказує слузі зорати поле — і слуга оре, оре нещасний слуга. Слугу б’ють по морді, плюють у рило, а він далі все виконує: так, пане, так, мій світлий пане.
Ти, Що Керує Всім, ти, що поставило невидиму печать мені на чоло, дозволь наздогнати мою любов.
Чужий час: Вілла «Опера» (1839)
У цих глухих лісах, на цих строгих горах, де легко було відчувати себе ув’язненим, чуєшся геть вільним. Можеш будь-коли щезнути в хащі, злізти з гори там, де ніхто б не насмілився, де маленькі шматочки неба ледь прозирали. Тут сонце сходило так пізно, що до заходу залишалося надто мало, аби дати шанс денним переслідувачам.
Коли Лесьо й Еліас вийшли з букового лісу на брусничну галявину, їх накрило застояним і кислим, як брага, як рот алкоголіка, запахом давно розтоптаних ягід.
— Глянь, що це може бути? — показав Лесьо Еліасу на дивний предмет, що лежав просто серед розсипу оранжевих грибів-лисичок.
— Не знаю. Кришталева сферка. Ходімо пошвидше!
Вона, розміром з людське око, ідеально кругла й прозора, лежала тут. За інших умов її можна було б сприйняти за дорогоцінний магічний предмет, але тепер вона обіцяла тільки погані наслідки.
— Може, доторкнутися?
— Краще не треба. Прошу, ходімо!
— Може, ногою?
— А якщо вибухне?
— Тоді палицею.
Еліас перестрибував з ноги на ногу, він прагнув опинитися у віллі Вілінської вже у цю мить. Лесьо вирізав довгу ліщинову жердину й віддалік торкнувся до кулі. Спершу сфера здалася твердою, як скло. Потім куля загорілася синюватим світлом, полиски розійшлися по ній всій, як гусяча шкіра від несподіваного холоду. І за мить вона зникла.
Грандіозну будівлю вілли пані Вілінської, оперної діви з Відня, зводили неподалік від обриву над горнилом ріки. А з іншого боку — гора Острича. Час від часу з вершини зривався велетенський камінь, гуркотів і зупинявся просто перед воротами. Потім уся прислуга дому заледве розчищала вхід, ломами відважуючи брили, скидаючи менші шматки скелі рядком уздовж дороги. Огорожа — великий кам’яний мур — була викладена у формі кола, що символізувало геніальне горло Вілінської. Обгородили навіть біля ріки, звідки ніхто б не пробрався — очевидно, щоб пані, коли її зловить блуд, не впала з обриву. Мети такого будівництва — так далеко — ніхто не розумів, крім Вілінської. Вона витратила половину статків на будівництво, обслугу та охорону. Дорогу сюди вистелили колодами. Працівники вирубували буки й смереки вздовж лісової доріжки, тут же на місці обчімхували їх, закладаючи шлях. Каміння на будівництво витягали з ріки, збирали під горою уламки Остричі. Сухе дерево купляли в місцевих — ясен, тис… Але інші матеріали протягом кількох днів підряд сюди подавали підводи, доставляючи мармур і скло, шовк і фарфор, меблі й різні механізми, серед яких одного дня на фірі прибув велетенський рояль. Усе це — щоб облаштувати дім на два поверхи, з велетенською залою для танців, купою спалень, підвалом, коморами.