— О! Давній друже! — вигукнув доктор, помітивши, як Еліас просувається крізь двері. — Я знав, що ви не пропустите такого величного свята!
— Це той молодик, з яким ви в Коломиї познайомилися? — запитав співрозмовник.
— Саме він!
— Цікаво, що молодь скаже, якщо запросити її до нашої бесіди?
— Дорогий наш Еліасе, а чи не розсудите ви нашу суперечку з вельмишановним мольфаром Їлаком. Він вважає, що пані Вілінська сильно перебільшує, передрікаючи настання світу сьогодні. Я ж упевнений, що саме цієї ночі все й почнеться.
— Професоре… — відхекувався Еліас, — я не можу знати. Мені потрібне інше…
— Не треба, не треба говорити. Я відаю, чого ви бажаєте, мій юний друже.
— Мені…
— Так, так. І знаю, що ви не маєте часу на слова. Пройдімо до мого покою.
— А-ха! І я відаю, чого потребує цей леґінь! Знаю й розумію його пристрасть! — теліпався сп’янілий мольфар.
Вони попрямували дубовими сходами на другий поверх. У кімнаті доктор затягнув Еліасові руку вище ліктя джгутом. Потім всипав білого порошку на ложечку й розтопив його над каміном, де потріскували букові дрова. Лікар вийняв з коробочки предмет з голкою та циліндричним скляним резервуаром, набрав рідину з ложечки в той інструмент, який називав «шприцом».
— Ти не бійся, що прийматимеш препарат в інший спосіб, ніж до цього. Просто так — ще краще.
Але Еліас навіть не думав протестувати й узагалі ніяк не реагував. Доктор знайшов у хлопця найбільшу вену, вколов туди голку й перемістив рідину. Еліасу стало нарешті спокійно, те відчуття, наче ти вже майже втонув — і тут тебе раптом витягають, дають дихати.
Лесьо, втративши Еліаса з виду, попрямував до будинку. Він зайшов до кімнати, звідки пахнуло смаженим, але на його запитання ніхто не реагував. Наступні двері, з-під яких ішов сизуватий холодний димок, він розчинити не зміг. У третій кімнаті, де не було нічого, Лесьо почув шепоти. Коли прислухався, то зрозумів, що це голоси з-під землі. Пристосувавши зір до темряви, він нарешті побачив у кутку сходи вниз, у підвал.
Однак хлопець почув голос охоронця й подався назад в коридор, де наштовхнувся на пані Вілінську. Вона стояла з келихом у руках і дивилася на нього зверху. Висока й товста, в сукні, що не до кінця прикривала все, що треба ховати, вона стала на відстані одного кроку. Лесьо ж упнувся в дубову стіну, на якій висів ряд козулячих ріжків, схожих на відьомські деформовані пальці.
Колись місцеві хлопці вилазили на високі граби, з яких бачили, що у віллі Вілінської робиться. Пані завжди була такою — хмільною й украй непристойно вдягненою. Вона ставала на подвір’ї й викрикувала дивні слова. Діти трималися за гілки, щоб не впасти від сміху. Це потім їм пояснили, що Вілінська не кричала, а співала оперу.
— Geh zu uns, schöner Junge, — казала Вілінська, спершись однією рукою об стіну, нависаючи над Лесем і тиснучи на нього діафрагмою.
Однак він не розумів, що вона хоче. Вілінська показала йому в бік зали й потягла за руку, проте він вирвався. Пані глянула ще більш хтиво, ніж до цього, розвернулася, ледь не впала, а потім не дуже рівною ходою попрямувала туди, де грала музика. Лесьо ж, ще раз озирнувшись, чи ніхто тверезий на нього не звернув уваги, пішов до входу в підвал.
Еліасу здавалося, що ті мурашки, біля яких він недавно розсипав порошок, заповзли йому в тіло. Він розглядав свої руки — і комахи бігали під шкірою, бігали біля великого пальця, перебігали на зап’ястя, потім одна виповзла з отвору у вені й почеберяла долонею до пальців, зістрибнула на коліно. За нею — й інші. І вже сотні мурашок вилізли з його тіла й попрямували рівненьким рядком у бік зали, з якої грала музика.
Почувши мелодію, Еліас вийшов з кімнати й побачив купу людей. Усюди — на підлозі, на столах, під стінами — були келихи й порожні пляшки. Мурашки танцювали на роялі вальс.
Пані Вілінська стояла посеред зали й говорила до аудиторії, командувала, щоб усі стали в коло. Доктор заніс у центр лампу на підставці з тарілочкою жовтуватих кристаликів.
Оперна діва першою скинула з себе сукню, оздоблену пір’ям зелених і червоних птахів, а також і все інше, залишивши тільки рубін на золотому ланцюжку. Мурашки полізли на неї.
…Випускаючи з рук дріт, з якого роблять сильця для тварин, Лесьо переступав мертвого охоронця. Він так сильно стиснув тому шию, що дріт не так задушив, як перерізав горло. Лесьо не бачив обличчя вбитого і не хотів. Разом з матір’ю й братом вони тихо виходили з темниці в коридор, де під залою для танців щось закладало лом між двома щедро різьбленими стулками дверей до танцювальної зали. Потім те щось — з обличчям звіра й тілом людини — тримаючи в руках сумку, попрямувало в їхній бік. Воно перевернуло келих, залишений на підлозі, і не звернуло на це уваги.