З-за зачинених у залу для танців дверей лунали крики. З кімнати гримали в двері, але лом не дозволяв розкрити прохід. Дим виходив зі щілин, а істота з сумкою, поправляючи людські штани, бігла коридором надвір. Те страшне створіння, покинувши стіни будинку, відбігло до свіжої травички й зупинилося, наткнувшись на селянський загін, що прийшов на допомогу Шугаям.
Лесьо, опинившись надворі, вже підняв із землі каменюку, щоб розтрощити череп песиголовця. Але той раптом зняв маску. І з’ясувалося, що це білобородий чоловік. Навіть більше — чоловік, побачивши Леся, зрадів:
— Олексію! А ти що тут робиш?
— Чому ти так мене називаєш?
— Олексієм?
— Що ти таке? Нащо тобі ця звірина маска?
— Протигаз? Чи ти про що? Це звичайний протигаз, — сказав Скорський.
З боку брами бігли Ярко, Дмитро і ватага своїх. Вони розібралися з охороною й тепер прямували в дім, звідки валив уже інший дим — від горіння дому, що ховав панське багатство. З усіх кімнат, де варилися страви, вибігали кухарі та їхні помічники, дім розгорався. Одразу після цих людей з вілли Вілінської рачки ліз мольфар, волаючи:
— Рояль! Винесіть рояль!
— Їлаче, чи є там хтось, кого треба врятувати?
— Рояль! Посеред зали така коробка на ніжках. Така шафа! Просто по коридору у великій кімнаті. Витягніть рояль!
Одразу після Їлака з дому вибігла зовсім гола пані Вілінська. Нажахана, вимащена якоюсь сажею, задимлена, з розбитим волоссям, побігла у бік розчинених воріт. Оперна діва побігла дорогою, вистеленою з повалених дерев, побігла в далечінь.
Ярко і Дмитро кинулися в полум’я. У диму лежали люди, непритомні або мертві — літні чоловіки з велетенськими черевами, голі дами у золото-діамантових прикрасах. Отрута Скорського уже не діяла, тому хлопці лишилися зрячими. Брати виштовхнули ту велику коробку на коліщатках і вивезли її з полум’я.
Вони відтягли на безпечну відстань всіх, гідних життя. Але на березі ріки вже з’явився загін Петера Штайнмаєра.
У головного вухо було обрізане ніби фігурними ножицями. Коли Лесьо побачив убивцю Агати, він побілів від злості. Лесь не стримався, прицілився і стрелив у нього з рушниці, хоч волів би того роздушити. Штайнмаєр, у якого частка шрапнелі відірвала шматочок мізинця, зляканий, побіг до ріки. Там пахнули ялівцеві кущі, стирчало каміння, обвите рододендронами й чорницями, порозпрямлювалися низькі сосни. Під ними росли отруйні гриби, зовні схожі на білі, але вони синіли, коли доторкнутися. До того, як люди почали стріляти, палити й калічити, тут шастали дрібні звірі, змії й жаби. За деревцями ховалися демони, що під місячним світлом струшували з себе лишайники, які нападали в лісі з трухлих дерев. Вони розганялися й стрибали вниз, у плесо, купалися у воді, яка робила їх вічними.
Хлопець зловив Штайнмаєра біля кривої смерічки, що колись була, як усі, доки їй не обламали вершок. Лесьо тримав Штайнмаєра за ногу, а той виривався, нігтями видряпуючи землю і ловлячись за біле оголене коріння смерічки. Лесьо перебрався далі й здавив горло ворога руками, наче того охоронця у темниці. Сильний Штайнмаєр відштовхнув Леся, але той знову стрибнув до австрійця, вони котилися по землі, билися над обривом.
У домі мольфар осліп у вогні, однак цим зовсім не переймався. Біля нього знайшли доктора, що розмовляв з мольфаром, наче вони були добрі друзі.
— Не чіпайте цього пана, — лементував осліплий Їлак, коли підійшли хлопці. — Це є чудотворець. Хто поранився — підходьте до пана доктора — він забере ваш біль.
Скорський тримав сумку, у якій мав залишки білого порошку й медичне обладнання, а також купу кульок.
— На горі зникла вежа з паскудним світлом, — сказав хтось із натовпу.
— І світ — не закінчився!
— Справді — гора як гора.
До колись грандіозної будівлі вілли ще довгий час було важко підійти через високу температуру недогарків і розпеченого каміння.
Все птаство всіх дерев, всі звірі всіх кущів і всі змії всіх нір, все втекло звідси. Молоді козулі бігли дерев’яною дорогою, частина якої також тліла, молоді козулі обганяли непритомне тіло пані Вілінської, що лежало неподалік вілли — збите каменем з Остричі. Її роздуті, з боків коричневі, брунатні губи нагадували розрізаний брусок в’яленої оленини.
— А де Лесьо? — схопилася Федиха.