Біля берізки знову побачив Аліну, яку піп чомусь назвав Адріаною. У неї знову був шрам. А одяг не такий, як біля церкви — зовсім тонкий, майже прозорий, і губи червоні — намальовані. Вона, помітивши, що я її бачу, скрадаючись, пішла вглиб лісу. І там, дійшовши до смерічок і ожинників, побігла. На мить мені здалося, що в неї крізь спину просвічувалися всі органи.
— Аліно! Почекай!
— Сюди, — гукала вона з хащ.
— Почекай мене! Я подарую тобі кадило!
— Іди за мною!
— Іду!
— Біжи!
— Аліно, чому ти від мене втікаєш?
— Я хочу, щоб ти за мною гнався.
— Для чого тобі це?
— Бо тільки тоді я знаю, що потрібна тобі.
Я вийшов на галявинку після довгого відтинка лісу. Перебігаючи, шпортався об низькі нитки ожини, виборсувався, біг далі, наступав на гриби з велетенськими шапками, а ще чув хрускіт. Коли подивився на землю — все було у чорному пір’ї, кістках, маленьких черепках із загнутими дзьобиками — ціле звалище кістяків якихось птахів. Я кинув кадило на трупарню. Толочив дрібні скелетики, ніби босими п’ятами по гарячому (як ведмідь, котрого тренують, виставляючи на лист металу і підігріваючи знизу). Добіг до найближчих дерев, де все закінчувалося. Далі — низенькі сухі смерічки, між якими росли отруйні гриби. Нарешті ліс просвітився. Вибіг — і побачив Аліну.
— Я поведу тебе у свої володіння. Тут недалечко.
— Тільки швиденько веди.
І ми пішли далі. Ми спустилися вниз у долину, де було всіяно вже оленячими рогами — добротними, на багато відростків, мрія колекціонерів. Ми перейшли потік, потім ще один. Почалися неймовірні скелі, космічні, строгі й магічні. Вона підвела мене під високу кам’яну стіну.
— Нам треба вилізти наверх.
Я подерся, а вона легко, ховаючи спину, вилізла, вилетіла на ту стіну, ніби пташка. Якби не вона, якби це — не сон, я б ніколи не зважився на такий ризик: майже вертикальна скеля, зірвавшись з якої — котишся глибоко вниз, через найгостріше й найтвердіше каміння. З однієї заглибинки я переставляв ногу в іншу, тримався за стіну, видирався вгору і вгору. Нарешті відчув, що це верх. Переді мною розгорнулася плоска тепла вершина. Поруч — край каменю, височезне урвище, на дні якого текла вода. Ніч, яка мала лише частину неба без хмар, нарешті показала свої зірки. Над нами, як велетенська вишнева гілка, простягався Чумацький Шлях, а на решті неба — згустилися хмари й били блискавки.
Аліна підійшла до мене й обійняла. Потім поцілувала в шию. Хотів обхопити її за спину, але вона перемістила руки собі на стегна.
Вона була наче її було багато. Вона була легка, але її було так багато, що я не міг керувати нею. Не міг керувати кимось, навіть собою, особливо собою. Вона ніби розпустилася, як півонія: з маленької зеленої кульки, зеленої перлини — велетенська перламутрова квітка, ніби галактика чи туманність. Відчув, як тонко в мене болять суглоби і як затерпнули стегна, хотів її зрушити. Однак вона не дозволила бачити її ззаду — тому сама лягла на спину. Вона непомітно вирвала травинку, що виросла просто тут — на верху скелі.
…І та травинка стала дротом у її руках.
Раптом за лісами щось загуділо. Шум ставав усе ближчим. Дівчина схопилася, виповзла з-під мене. Коли підняв голову, то побачив у небі футуристичний механізм — подовгуватий предмет з лопатями, які, перехрещені, крутилися, зливаючись у коло. Та машина пролітала просто над нами, збиваючи волосся. Колись щось схоже бачив у подвір’ї біля Золотих Воріт — то складав свої механізми син одного мого знайомого невролога, конструктор літальних апаратів. Як мені розказували, він емігрував до Франції чи до Америки. Чи спочатку до Франції, а потім до Америки.
Аліна (чи те, що вважав Аліною), злякана, металася на тій площі каменю, бігла від краю до краю. Я хотів її зупинити, зачепився об дріт, який вона щойно тримала в руках, і впав, боляче вдарившись коліном. Перевіривши, чи нема тріщини, подивився на неї. І зрозумів, чому вона не поверталася до мене спиною — бо спини не було. У цього демона проглядалися всі органи. Вона обернулася до прірви й стрибнула.
Там унизу її тіло пристало до поваленої смереки, що стала впоперек ущелини, але потім воно прорвалося й потекло разом з усім, що зробилося тепер сміттям. Все потекло якось дивно.
І я зрозумів: вода текла вгору.
Те, що називав сном, непристойно затягнулося, тому хотілося уже нарешті зробити те, що називається «прокинутися».
Одягнувши знову сорочку й поправивши штани, заледве злізши зі скелі, керуючись логікою сну, пішов просто вперед, у тисовий ліс — нехай усе найцікавіше цього особливого світу самотужки шукає зустрічі зі мною. Блудив так кілька годин, але нічого не відбувалося, крім глухого лету крука з гілки на гілку чи шмигання переляканих козуль. Побачивши пологу зарослу мохом і грибами-лисичками місцинку біля лісової дороги, приліг і заснув. Може, щось і снилося — не певен.