…Прокинувся від того, що хтось мене штовхнув чоботом. І защемило під лопаткою.
— Цей схожий на їхніх, — заговорив грізний мужик.
Я побачив перед собою озброєних чоловік тридцять, а також Федиху, Ярка і п’ятьох місцевих зі зв’язаними руками.
— Це що за ігри?
— Говорить по-їхньому, — німецькою зауважив пискливий солдат.
— Ich kann Deutsch sprechen, — заговорив я.
— Ого! Наш! Хто ти? Як сюди потрапив? — допитувалися вони німецькою.
— Не знаю.
— Припиняйте ці ігри, — заговорив головний. — Або ти негайно відрекомендуєшся, або ми тебе тут же пристрелимо!
— А цікаво, що буде, якщо мене пристрелять?
— Дайте йому в дихало.
Коли сперло подих і різко відгукнулося у нутрощах, мені остаточно перестав подобатися цей сон. За другим ударом мені розсікли брову.
— Я знаю його, — гукав захеканий Скорський, що наздогнав гурт. — Це студент біології Віденського університету Еліас Штіллер. Він тут виконував завдання університету. Ми познайомилися з ним у пані Вілінської. І коли нас взяли в заручники ці розбійники, він сам зміг утекти. Я маю його документи, — і подав їм паспорт.
— Все так? — запитав Еліаса, тобто мене, головний.
— Ну а як?
— Відповідайте точно — «так» або «ні»! Бо ми могли вас скрутити, заткати рот, пригнати до Станіславова й четвертувати на площі разом з цими розбійниками, як колись це зробили з Довбушем!
— Нещастя ви, — сказав один з ув’язнених селян. — Довбуша ви уже мертвим розтерзували: він пішов до любаски, і його підстрелив її чоловік. А коли він віддав Богу душу — прийшли ваші.
— Щоб вас кішка яза впекла! — Федиха вихаркувала густу слину; з її носа уже перестала текти кров й застигла тепер на губах і на підборідді. — Ви, суки, згорите в пеклі, що й пороху від вас не лишиться!
— Ви перші! — зареготав головний. — Ви перші! — і надрізав їй ножем вухо.
Ми вибралися на поле, що дуже швидко перейшло у пологість, а потім у підвищення, а далі знову в пологість. З гори на гору, попід самі вершини, ми прямували в ті місця, де пейзаж ставатиме все менш змінним, все простішим.
Зошит 21. «Хо-хо! Вона стояла геть голенька, як дитина, — реготав Скорський, коли ми, відбившись від гурту, пленталися лісом. — Хоча, яка дитина… Яка дитина! Пишна, дуже-дуже-дуже пишна дама стояла геть гола перед молоденьким чоловіком і зрілою жінкою — перша тримала рушник, а другий підготував халат. Це було так вульгарно, що я аж трясся від збудження. Коли я випав з часу, коли утонув у Дністрі під час переправи, коли прорвався у їхній час і опинився посеред ріки, прислуга побігла до карети, однак гола жінка не поворухнулася. Тобто вона рухалася — витирала воду, але ніяких дій у зв’язку зі мною, що наближався до берега, не робила. Я виліз на берег і, захеканий, розлігся на травичці. А вона така до мене по-німецьки: «Чи любите ви оперу?» А я ж узагалі не розумію, що відбувається: «Більше естраду люблю, але оперу теж». — «Бачите, яка у мене велика діафрагма», — і торкнулася до своїх бідонів. Нарешті вона все-таки накинула на себе халат, що висів на невеличкій смерічці, однак груди все одно вивалювалися. Тут вона раптом як заспіває партію Сандріни з «Удаваної садівниці». Я не впізнав, звичайно, що це за опера, — то дама сама потім сказала. І вона це співає, співає, а животик, бідони, стегна у неї хляскають, хляскають».
Скорський після приступу реготу говорив далі:
— Вона була просто п’яна. Їхала дорогою, всю дорогу заливалася шампанським — і вирішила прохолодитися в річці. Вілінська взагалі дуже полюбляла випити, як я потім зауважив. «У вас зовсім сухий одяг, — каже вона мені. — Це суперечить законам природи». — «А ви зовсім гола. Це суперечить законам етики». — «Природа важливіша за моральність. Не прикидайтеся, знаю, для чого ви тут з’явилися. Бачила, як закрилася вода, ніби затягнули корсет, одразу, як ви вилізли…А що у вас там у сумці?»…Нарешті зрозумів, що так заважало мені. Сумка через плече, набита тим, що принесе мені успіх.
— Ця, що з вами й тепер?
— Ця. Я набрав для дами на гусяче перо трішки порошку, і вона без вагань прийняла мене як найбільшого друга. Пані Вілінська прямувала у власну карпатську віллу. Дорогою ми заїхали в Коломию, де, серед інших, зустріли Еліаса Штіллера, студента Віденського університету. Той мучився через нерозділену любов. Я дав йому ліки, а потім, коли пані владнала всі справи й ми зібралися від’їжджати, відрахував хлопцеві ще кілька бурих пляшечок. І після цього він подолав сотню верств, щоб знайти мене. Пані скликала тих, кого треба, до себе на віллу під Остричею. Вілінська виконувала оперні партії в центрі імперії й звела будинок там, де ця імперія закінчувалася. Її віденські друзі теж мали от-от приїхати.