— Що вони там планували робити?
— То було колективне сп’яніння. Цей гурт людей, втомлених постійною оперою й балами, вирішив, що має настати день, коли закінчиться світ. Один з них, недовчений, письменник, шарлатан із Відня, розрахував точну дату. Він мав приїхати на віллу і провести ритуал переходу. Але — який жаль — по дорозі сюди вмер, десь коло Кракова. Він вийшов з карети, щоб справити нужду, і просто з неба йому на голову впав камінь. І ці ж дружки Вілінської, власне, про смерть шарлатана довідалися ще в Коломиї, хотіли все скасувати, однак я їх переконав, що сам зумію провести необхідну процедуру. Мені було дуже легко справити враження на цих слабких до плотських утіх людей. Для ефектності, для гри, ми зібрали в домі Вілінської з гірських сіл навіть місцевих шаманів — мольфарів… Мене це дуже веселило, однак я збирав цих людей ще й для іншої мети…
Я щипав себе час від часу, але сон не проходив, як і синці, що покрили мої руки, ніби заразна хвороба. Досі боліла розсічена брова.
— Ну добре, якщо це не сон, то скажіть хоча б, який тепер рік.
— А запитаймо в будь-кого із солдатів чи місцевих.
— Однак мій мозок, який тепер спить, видасть саме те, що йому захочеться.
— То прокинься — і нехай із твоєї брови не тече кров. Не можеш? Тоді залишається одне: повірити.
— Ну добре. Що ви пропонуєте?
— Поїдемо до Станіславова. Потім повернемося до Києва.
— А що зробите із собою, який народиться через — скільки років?
— Через 20. Звідки можу знати, що там є мій дублікат?
— А звідки ви можете не знати?
— У будь-якім разі, щось придумаю, — і він розкрив сумку. — У мене багато документів, яких набрав у домі Вілінської.
— Як вони до вас потрапили?
— Це не важливо. Скажу так: пора насолоджуватися становищем. Тут, у Карпатах, дорогою сюди, я дуже довго входив у розуміння, що живу в минулому, що не потонув у Дністрі. Я прокидався зранку, виходив за межі помістя Вілінської, блудив лісом і надіявся, що то є мій любий 1922-й рік. Спочатку це нагадувало прокляття. Але потім подумав, що мої фактичні знання, виходить, тепер випереджають час. Я би міг присвятити життя іншим наукам. І тоді, наприклад, став би винахідником хімічної зброї. Уяви цю тотальність, яка б зрівняла мене в очах людей з богами!
— Це ж нечесно, як мінімум.
— Дитино, ти знаєш, що таке космос? Наша планета — пилинка, мільйонна частина пилинки на тлі лише Сонячної системи. Наші амбіції — сміховинні.
— Але ж те, що пропонуєте, і є вашою амбіцією.
— Це є бажання прожити життя в славі й грошах, бо після нашої смерті не буде нічого, крім кульки. Це можливість управляти іншими життями, тримати їхню шию у своїх руках.
— Як ви тримали шиї воїнів Махна, а також тих дурнів у Вілінської?
Скорський глянув на мене, а потім пішов уперед.
Рись спускалася за нами з гори, а коли всі звернули на неї увагу, зупинилася.
— Подивіться, вона йде за нами всю дорогу.
— То відженіть її.
— Та вже гнали.
— Ну то застрельте.
Я не зважав на такі деталі. Підійшов до джерельця, яке било просто між трави, і набрав у пригорщі води. Рись же стояла на місці, а солдати не знали, що робити.
Коли напився і випростався, то нарешті уважно роздивився дику кішку, яка на початку сну облизувала мені лице. Вона подумала, що я хочу її погладити, і легким кроком пішла в наш бік.
— Стріляйте, блядь, — скомандував головний. — Стріляйте!
Мене осяяло: якщо це історія, якщо я у чиїйсь придуманій історії, навіть якщо вона придумана мною — спостерігачі, читачі, зацікавлені, наприклад, могли б полюбити цю рись. Вони б не хотіли, щоб її убивали. І я б не хотів, якби сам був таким спостерігачем. Справжня історія чи ні — зрештою, тут різниця не важлива — головне, що ми з неї почерпнемо і як вона почне стосуватися кожного з нас.
Один із солдатів вистрелив. І рись ледь пригнула голову, яку завжди тримала рівно. Солдат не попав. Усі зареготали з нього. Солдат ще раз прицілився… Бах! Але я його відштовхнув — і смерть полетіла в небо.
— Ану киш звідси! — крикнув я і стукнув ногою. Рись зупинилася. — Киш, кому сказав?!
Солдат, якому не дав убити рись, вдарив мене під дих. Я скрутився, але швидко розігнувся.