Тварина ще раз глянула на всіх, розвернулася й побігла назад, у бік Остричі. Я подивився на руку — куля зачепила м’якуш великого пальця, що розшарувався, ніби шматок вохряної соснової кори. Скорський обмотав рану.
Ми зійшли у долину. Мляво текла річка, з якої випирали величезні кам’яні брили, схожі на голови. Ми рухалися бережком, через зарослі лопухів.
Солдати реготали з одного зі своїх, який зашпортався об корінь граба і впав долонями в коров’яче лайно. Він, засоромлений і розлючений, підійшов до зв’язаного Ярка і копнув ногою. Місце порізу на вусі Федихи досі завзято кровоточило. Скорський і їй наклав пов’язку, аби та змогла дійти до Станіславова. Угорі скрикнув беркут. Один з чоловіків, який йшов мілководдям, несучи чоботи через плече, сказав, що вода стає все мутнішою. У тім боці, з якого ріка текла, — небо було чорне, сажове від грози.
Скорський зловився за мою руку, однак я відштовхнув його. Він спробував ще раз, однак на Скорського накинулася рись, що таємно йшла за нами.
Ми стояли перед ущелиною, з якої майже неможливо було вирватися вбік. Солдати пробували відігнати Агату від лікаря, однак за мить у них з’явилася інша проблема: ріка почорніла.
І потекла велика вода, разом з камінням, поваленими деревами, каша, що зносила все й убивала все. Люди розбіглися, подерлися обривом угору. Проте флішеві стіни, тонкі ряди різних порід, обсипалися. Вода швидко змивала нещасних, змивала загризене тіло Скорського і мене. Ми потекли. Знизу нас розбивали пороги, схожі на голови, зверху — каміння, що зірвалося десь далеко вгорі та дотекло аж сюди, й потече ще далі.
Спляча красуня (2016)
Сергій увімкнув двірники — ранкова волога розмастилася по склу й нагадала Інні картопляне пюре, яке готувала мама — з маслом, без грудок.
— Не повіриш, але тут варять дуже смачне пиво.
— Ні, не повірю.
— А ще тут купа лисиць — у довколишніх лісах. У це ти теж не повіриш.
— Щось не бачу лісів.
— А звідки, ти думаєш, назва міста?
— Колись, може, і були лисиці — до того, як тут виготовили першу пачку соди…Чорт, знову блокпост.
Військові перевірили документи.
— А ось і перша лисиця. — Руда веснянкувата дівчина в камуфляжі сиділа на мішках з піском. У її руках парувало металеве горня.
Світало. Східне місто не мало потреби прокидатися, бо воно й не засинало. Машини майже не траплялися. Здавалося, що їхнє авто їде у світі, де остання людина померла кілька років тому: закинуті будівлі, дерева на дахах. Але напруга — в усьому: у відсутності пташок, сухій траві — наче все навколо складалося з оголених проводів. Наче кожна суха бадилина, кожен прут арматури, що стирчав з бетону, могли вдарити струмом, паралізувати й приректи на довге вмирання.
Сергій під’їхав до будинку Галі. Ніхто з їхніх не прибув на похорон Віри. Так не заведено, так взагалі не заведено. Як не заведено не спілкуватися рідним сестрам роками, не заведено не спілкуватися тіткам з племінниками, а двоюрідним братам із сестрами. Так не заведено, але так є. Галя сама спустилася з п’ятого поверху вниз, щоб відчинити двері, бо в них не працював домофон. Не працював і ліфт. Однак у них були газ і вода, на відміну від багатьох. У них були чотири стіни — на відміну від обстріляних містян з трьома, двома, однією і нулем стін. А ще в них були пельмені — так багато пельменів, що здавалося, ніби вони більше нічого не їдять.
— Я роблю їх на продаж, — коментувала тітка. — Наліплюю тисячі.
Чоловік тьоті Галі, дядя Аркаша, мав схоже на половинку кавуна пузце. Уже вдосвіта тут була невимовна спека, тому в районі пупа в Аркаші утворилася мокра пляма. Тітка же, здавалося, забрала в Аркаші іншу частину кавуна. Вони були тотально наїджені.
— Вибачайте, не змогли приїхати на похорон, так шкода. Та ми вже казали бабі Наді: в мене грижу вирізали — ніяк не могли поїхати. Але плануємо, плануємо скоро у Франківськ навідатися.
Інна хотіла спитати про Льоню, їхнього сина. Вона вирішила притримати запитання, щоб не було, ніби вона дорікає цим людям за те, що не послали на похорон хоча б племінника (але могли ж!). Вона виклала на стіл сувеніри з Парижа — чашку з Ейфелевою вежею, пляшку мерло, а також футболку з написом «Paris» для Льоні.
— То ви і далі на содовому заводі працюєте, чи як? Грижа ж через те, що ви важко працювали?
— Ой, ми вже п’ять років там не числимося — скоротили. Я — пельмені ліплю, Аркашу по знайомству влаштували на склозавод — слюсарем аварійно-відновлювальних робіт, але через два роки знову скоротили. У нас же тут купа сплячих красунь.