— Сплячих красунь?
— Так називаються підприємства, які збанкрутували й іще досі не перепродані. Тобто там нічого не виробляють — а могли б, у нормальній країні. Так-от, Аркашу двічі скоротили, але він не пропав — тепер займається перепродажем предметів радянського виробництва. Ану продемонструй — він вимовляє асортимент як скоромовку.
— Радянські годинники білі, жовті, можна поламані: підлогові, настінні, кишенькові, камінні, корабельні; кіно-, фото-, оптикообладнання: фотоапарати, мікроскопи, об’єктиви; янтарні й коралові прикраси: намисто, браслети, камені; нагороди: ордени, медалі, відзнаки, нагородні документи; музичні інструменти: електрогітари, дерев’яні, струнні; радіодеталі, плати, прилади; скульптури людей і тварин: фарфор, бронза, чавун, мідь, бюсти вождів; іграшкові моделі «1 до 43»: машинки, солдатики, ляльки, ялинкові прикраси, кораблі…
— І уявіть: я відучила його цей безлад приносити додому — все на складі в його бізнес-партнера!
— Це ще не все, — додав Аркаша з гордістю. — Монети СРСР: до і після реформи 1961 року, дореволюційні; предмети мистецтва й побуту: ікони, картини олійні, книги, гобелени, килими, оксамитові й шовкові прапори; кістка й фігури з кістки: моржа, слона…
— Досить вже!
— …Кашалота, мамонта. Ціна за домовленістю, крадене не пропонувати, чекаємо вас у будь-яку погоду!
— А де Льоня?
Від цього запитання Галя з Аркашею скривилися якось так, наче інспектори в них запитали, скільки вони не доплачують державі податків.
— Ех… Де Льоня? Нема Льоні…
Незручність зависла у повітрі, як прив’язаний надутий гелієм презерватив. Та й уточнювати було якось страшно. Тобто нема? Взагалі нема чи як? Тьотя Галя подивилася у вікно. Побачивши на підвіконні портрет Льоні з чорною стрічкою, Інна нарешті зрозуміла, у якому значенні Льоні «нема»…Тобто нема не в цій квартирі, а у цій галактиці, просто — нема взагалі більше.
Тобто ще раз: нема того малого, у якого вона вихоплювала пачку сигарет.
Нема того, з яким вони бомбили санаторій. З яким дивилися фільми. Нема того Льоні взагалі…
— Пам’ятаєш, як ви з ним напилися? — нарешті Галя усміхнулася, незважаючи на блиск води в очах.
— Малі?
— Ага. На весіллі!
О, Інна добре пам’ятає. Коли одружувалася їхня троюрідна сестра Ксеня, вони, жовтодзьобики, бігали біля столів. Спочатку просто гралися. Але потім знайшли коробки з порожніми пляшками від горілки, позливали з кожної останні краплі й випили. Потім малих відкачували в лікарні під крапельницями. Інні тоді добряче дісталося — це ж вона старша, а отже, й відповідальна.
— А пам’ятаєш, як ти плакала, коли Ксеня завагітніла?
— Ні, чого?
— Вона ж була набагато менша від Ігоря, свого двометрового чоловіка, дюймовочка фактично.
— І що?
— Наш Льоня, видатний знавець біології, тобі сказав, що дитина — це середнє арифметичне з маси обох батьків (звісно, він не вжив фразу «середнє арифметичне», але зміг пояснити). І якщо додати Ксеню до її чоловіка, а потім поділити на два, то виходить дуже великий малюк. А якщо він народиться, тобто вилізе з Ксені, то від вашої троюрідної сестри тільки шкіра зостанеться.
— Довго наша мама тут жила, коли з Прип’яті перебралася?
— Півроку. Коли ти сказала, що приїдеш, я дещо знайшла. Ось.
На фото були дві жінки, всміхнені, з хімічними, схожими на гриби, завивками на головах. А ще — дитина в пелюшках. Не чоловік і жінка з дитиною, а дві жінки й дитина.
— Справа — мама, а на руках тебе тримаю я. Ззаду — наш содовий завод. На заводі саме концерт був.
— Чий?
— Чорт його знає.
— Зробите нам екскурсію Лисичанськом?
— Аркаша, зробиш?
— Навіть не знаю, що вам тут можна показати.
— Покажіть цей завод, що на фото.
— Так він же зруйнований.
— Під час війни, оце тепер?
— Та де там, ще задовго до всього: збанкрутував — демонтували. Там реально розруха. Якщо що — я попереджав.
Содовий завод заснували бельгійці, компанія «Solvay». На ній свого часу, до речі, десь ближче до центрального офісу, працював Папа Римський Іван Павло ІІ. Але підприємство закрили, будівлі розбили, труби витягли з землі та здали на металолом, залишивши отруєну землю.
Інна бачила багато заводів. Вона бачила могутні мозаїки на облуплених стінах, грандіозні труби серед будівель з розбитими вікнами, але тут — просто звалище, велетенська площа з купками сміття. І земля — біла-біла.
— Щоб ви знали, тут досить токсично. Коли все демонтували, то порозривали відстійники. Тепер купа шкідливих речовин на поверхні — аміак, всяке таке. Завод свого часу входив до десятки найбільших забруднювачів навколишнього середовища, і це коли ще тут все контролювали.