…1946: вдалині — Кельнський собор, хрестоматія готики. Друга світова щойно закінчилася, а він зовсім як новий. Поблизу — дерев’яний каркас даху, але не дах, залишки стін, але вже не стіни. І димар, дим з якого — хіба на сміх. Отож внизу стоять люди, а вгорі між двох веж — канат, на якому — п’ять канатохідців з жердинами, що розважають містян. Циркачі, одну з них звуть Маргарет Ціммерманн, стоять у повітрі над містом — так високо, що можуть побачити серед руїн велич зовсім не пошкодженого собору, де зберігаються мощі Трьох Царів, котрі прийшли на світло Віфлеємської зірки.
…Купила ковбасу, вже вдома на кухні понюхала й зрозуміла, що вона протухла. Малій не давала — їли з Сергієм. Викинути не могла. Нарізала ту салямі тоненько й на сковорідці просмажила — до сухості. Моркви й цибулі додала.
…1228: архієпископ Конрад фон Гохштаден починає будівництво собору, що має затьмарити всі відомі досі проекти. Зведення завершиться 1880-го.
…Ми як цибуля: Бог знімає з нас шар за шаром кожним новим своїм випробуванням — так, ніби має дійти до чогось непорушного, твердого. Але все закінчується однаково, ніякого фокусу не відбувається. Сумніваюся, що Бог плаче. Однак надіюся, що йому хоч очі пече.
…1164: протягом десяти років найкращі майстри виготовляють саркофаг із золота, срібла й дорогоцінних каменів, аби помістити у нього мощі Трьох Царів, які з Мілану тріумфально перевозять до Кельна. Для зберігання реліквії потрібен храм.
…1271: помирає Майстер Герхард, перший архітектор Кельнського собору. Він довго не може зробити креслення будівлі. Люцифер відгукується на його запрошення, вимагаючи за свої послуги душу майстра. Передача має відбутися після перших півнів. Герхард погоджується й лягає спати. Дружина, яка підслухала розмову, прокидається перед ранком і кукурікає, як півень. З’являється Люцифер і дає креслення, але душу майстра не може забрати. Роздратований, диявол каже: «Коли буде покладений останній камінь цього собору, хай настане кінець світу».
«Ти знала, що Віра була однією з найкращих у своєму випуску? — говорила по телефону тьотя Галя. — Дипломний проект твоєї мами, «Готель з вбудованими рестораном і торговими приміщеннями», назвали найкращим на потоці — професори ходили та язиками цмокали, тільки про нього й говорили — я он досі пам’ятаю назву».
— Моя мама? — наче про щось фантастичне, перепитувала Інна.
— Так, твоя мама! У Віри така фантазія була! Вона не просто проектувала будинки — твоя мама вивчала історію, жила цим. Думаєш, звідки в тебе ця художня жилка — точно ж від неї передалося!
— Ну — можливо.
— Розумієш, вона хотіла творити. Але з’явилася ти — декрет. Потім попрацювала трохи на початку 90-х, влаштувалася у нормальну контору — бац: всі будівництва зупинилися. Могла поїхати за кордон.
— Але не поїхала.
— Як — тебе лишить, Сергія лишить? Особливо вона занепала, коли одночасно кілька її одногрупників виїхали в Китай. Віра побачила, що нічого в житті більше не створить — навіть не величного, як Кельнський собор, а взагалі — навіть хатки на курячих лапках.
— У мене в Кельні виставка була.
— Бачиш: а у Віри — ні. Вона просто сиділа вдома, сиділа з вами, деградувала професійно, втратила амбіції.
— А я?
— А що ти? Що тобі бракувало — здорова, одягнута, наїджена.
— Дійсно думаєте, що цього достатньо?
— Уяви, що в тебе зараз заберуть твоє ремесло.
— Я не називаю своє заняття ремеслом.
— Уяви, що замість монтажу нової виставки — ти сидітимеш і колисатимеш дитину, пратимеш її майки, готуватимеш їй окрему кашку…
— Мати дітей — це особистий вибір. Чи я щось плутаю?
— Слухай мене! Уяви, що твоє життя починається казкою, а стає лайном собачим! Уяви, що ти влаштувалася на роботу, а фірма збанкрутувала. Або: що ти влаштувалася на роботу, хочеш хоча б магазини проектувати, а тебе посадили за ксерокс — давай, ксер їм п’ять копій ось оцього проекту і три ось оцього! А потім піди в магазин і купи нам заморожений сирок зі смаком кокоса. Уяви, що в тебе нема взагалі проектів, що тобі відмовляють всі галереї. Що ти тоді робитимеш? Якщо в людини забрати можливість творити, вона стане руїною.
— І почне руйнувати інших.
— Так. Але уяви…
— Уяви, уяви, уяви! Уяви, уяви, бляха! На цьому не будують аргументи, уявляти — це ніяк, це ні про що.
— …Сказала художниця.
— Але хіба мама не розуміла, що все минуще?!
— То навіщо ти цим займаєшся?