— Бо «творити» — це, може, навіть важливіше за «створити».
[Зникне й Кельнський собор, і Ейфелева вежа, і Сікстинська капела. Ну й що? Колись і фрески Мікеланджело були, як будь-який розпис сучасного художника. Багатьом вони могли здаватися надмірними, кітчевими, потворними, як для нас сучасні будівлі у старих кварталах.
Припустимо, завалиться Сікстинська капела — трісне просто між місцем дотику Адама і Бога. Але це взагалі нічого не означатиме. Бо тоді місце найважливішої фрески займе, наприклад, «Афінська школа» Рафаеля, якщо не завалиться разом з Ватиканськими музеями. А якщо завалиться — буде ще щось. Місце не втратиться. Його досить легко займуть і замістять. Світ важко уявити без деяких речей, але зовсім можливо. І хто сказав, що «Створення Адама» — це головна фреска?
Ілюзія власної важливості — коли навіть її нема, вже байдуже, існуєш ти сам чи ні. І часто вибір падає на другий варіант. А потім родичі будуть виправдовуватися: хотів погодувати голубів — випав з вікна, боліла голова — переплутав таблетки, грався з пістолетом — і догрався].
— Ти гадаєш, що я не придумую виправдання для свого сина, твого двоюрідного брата Льоні? — останні слова тітка вже кричала. — І нема, крім цих варіантів, нічого іншого, крім самовиправдання.
— А любов?
— Яка любов?
— Наша любов до неї, її до нас. Точніше, відсутність.
— Думаєш, що вона тебе не любила?
— Так, думаю, саме так. Вона любила тільки себе.
— Тобі відомо, чому вагітна тобою Віра поїхала у Лисичанськ?
— Щоб мене народити.
— А чого вона не зробила цього, наприклад, у Києві?
— Щоб у спокої…
— Ти дурна? Якого ти року народження?
— 1986.
— І?..
Коли вибухнув Чорнобиль, деяким майбутнім матерям порекомендували зробити аборти — була загроза, що понароджуються монстри. Точніше не так: матері приходили на огляд до лікаря, а він казав: пфф, так вам же заборонено народжувати, ні, мамко, це не залежить від терміну й протікання вагітності, ми вам пропонуємо зробити невеличку нескладну дуже безпечну маніпуляцію.
Віра теж прийшла до лікарні. Усе в неї з Інною було в межах норми, предобре протікала вагітність. Але лікарка їй каже — отак і так, причому говорить: от народите собі пізніше, а тепер є ризик для вас — ви, ймовірно, двоголовим і не розродитесь, але самі можете вмерти. А кабінет був на першому поверсі. Ну, Віра ніби погодилася й каже: завтра прийду. А лікарка відповідає: ні-ні, треба сьогодні. І медсестра на дверях стоїть, в’язку ключів у руці перебирає. Віра ж каже: добре, сьогодні — то сьогодні. І поки лікарка заповнює бланки, а медсестра під дверми нав’язливо постоює, Віра вивчає будову вікна. Коли хвилинна стрілка годинника стає на 11, вона схоплюється, підбігає до вікна, швидко його розчиняє, переступає й вибігає просто на клумбу.
Віра мчить вперед, летить. Вона так пробігає кілька кварталів. А потім зупиняє таксі, приїжджає до гуртожитку, де після евакуації мешкає, швидко збирає речі — і до Лисичанська, де її не знайдуть. Бо в її животі — зовсім не інший суб’єкт, там — вона сама, щось більше за неї саму.
…Їй сказали, що дуже владний чоловік у верхах обізлився на всіх матерів світу. Потім з’ясувалося, що то сам цар. Цар наказав знищити всіх ненароджених дітей краю. Віра сіла в автобус і погнала на Схід. І було вбито чотирнадцять тисяч малюків — але не її дитина. Донечка чемно сиділа у Віриному животі. Вона не хотіла народжуватися в жодному брудному й недостойному місці. Вона не показувалася в недалекому до забруднених радіацією місць госпіталі, вона сиділа непорушно в пропахлому потом автобусі, вона не поспішала виходити в швидкій, де в лікарки руки смерділи цигарками, — тільки на родильному ліжку, тільки в палаті, що пахла дезінфектором.
…Я пес, що хоче стати ластівкою у вірші поета з Гранади, що хотів стати всім. Я пральна дошка, випрямлена, виклепана в рівну бляху. Я навчений танцям ведмідь. Я тигр, відучений їсти голови інших істот і випущений у дику природу. Я співачка, яка виспівала весь голос, — мене всі змушені слухати і вдавати, що все добре. Я книжка, яку купили на подарунок, але спочатку вирішили почитати самі й пролили на сторінки каву. Я сторічний корінь женьшеню, що втратив усі корисні речовини й тільки дає хибні надії. Я кава, що збігла з джезви. Я Кривенька Качечка, що не перетворюється в Чемну Дівчину. Я Царівна Жаба, яка просто жаба. Я Мудра Дівчина — дурна страшно. Я казка, прочитана надто швидко, лиш для галочки. Я долоня на роті, коли говорять правду. Я руки за спиною, коли брешуть. Я зачиняю свій дім, а вночі вибиваю у нім вікно і краду. Я знаходжу в коробці з документами заховане в маленький пакетик твоє золотисте волоссячко, Інно, зістрижене під час хрещенні, і підпалюю запальничкою. Я перевіряю: а що як це золота нитка — не волосся? Я — післясмак. Я — ще щось… Але що?…Забула.