Очікування нового вибуху (2016)
Інна прокинулася на білому простирадлі — переважно до цього траплялися квітчасті, смугасті, сині, рожеві… Уся подушка була в патьоках ієрогліфів, які з китайської перекладалися так: якщо не зупиниш все це, воно зупинить тебе. Інна тримала в голові цю думку, як зуб акули, вийнятий хірургами з тіла. Тобто зуб акули, яка не зуміла позбавити життя людину, трохи покалічила, але не вбила. Інна написала Ежену: «Забери мене в Париж».
Сергій завтра виїжджав назад у прифронтову лікарню — до Маріуполя. Інна ж вирішила засісти де-небудь, поки Ежен не забере її.
Вони зупинилися в готелі «Асторія» у Дніпрі. Сергій приїжджав у це місто кілька разів: у військовому госпіталі забирав медикаменти та обладнання, робив документацію. Він час від часу мав такі «відрядження». Для розвантаження голови. Постійно напружений, коли поряд завжди щось вибухає й може тебе вбити, з часом сприймаєш усе як казку, де закони смерті можна обійти різними шляхами: виконавши три завдання, знайшовши щось чарівне, використавши власну суперсилу… Звісно, ці зустрічі з нормальним життям теж вибивали з колії, однак вони хоча б свідчили про те, що колія існує.
З Лисичанська вони прямували в Гуляйполе, на батьківщину Махна, який фігурував у рукописі, що їм передали у Парижі. Однак дорогою Інна веліла з’їхати з менш-більш нормальної траси, щоб подивитися на місця, де, вважають, текла ріка Каяла. Там половці безжально розгромили руське військо під проводом Ігоря Святославича. Сергій з Інною заїхали в місто з невиразною назвою і легко знайшли краєзнавчий музей, де замовили екскурсію у дядька з штанами, заправленими у високі шкарпетки.
Коротко кажучи, історія місця дуже непроста. (Ну а якій їй ще бути? Це неповага до себе — мати нецікаве минуле). Інна запам’ятає цю історію специфічно: якщо копнути, виявиться, що задовго до скіфів, у IX тисячолітті до нашої ери, тут були найродючіші землі, по яких блудили мамонти, тарпани й шаблезубі тигри, а люди лопатами гребли із землі золото, сірку й уран. На цій території було кілька царств — Залізне, Срібне, Сапфірове й Рубінове. У кожному з них жили характерники. І один із них викував перстень, який дав перевагу над магами й королями. Але люди об’єдналися й перемогли зухвальця. Проте одного дня перстень все одно зник. Його знайшов козак на ім’я Донець. Він, за рішенням міжнародної наради, і відніс кільце на край земель, щоб знищити, адже сили зла, дізнавшись про віднайдення персня, захотіли заволодіти ним. На краю світу була велетенська домна, у якій міг розтопитися навіть найсильніший метал. І цей бравий витязь духу Донець, подолавши ряд перешкод, таки розплавив інструмент зла. Через тисячі років на цій же землі Ігор Святославич зазнає поразки від половців на Каялі. Вороги мали зеленаву шкіру, були великими, з плоскими носами й великими іклами, тільки від їхнього смороду можна було втратити свідомість. Наші ж, руські, відзначалися білизною волосся й сніжністю шкіри, синьо-небесними очима й міцними зубами. А Ярославна, що плакала за князем у місті Путивлі, перетворилася на зигзицю — такий вид зозулі. Він вимер через сто років, коли землями заволодів Чингісхан і наказав знищити всіх зигзиць, які, на його думку, були найбільшими ворогами посівів сої. Цей продукт у той час вирощували по всій території Україні й експортували галерами та чайками навіть за океан. Україна була тоді сойницею Європи! Так, власне, чому була битва на Каялі? За той самий перстень. З’ясувалося, що злий характерник домну охолодив і кілька тисячоліть по крупинці, з мікроскопом, вишукував серед всього сплавленого металу атоми персня влади. Частина царів утекла, сховалися за далекими гірськими фортецями. І половці чи печеніги (яка вже, зрештою, різниця? Ніякої) перемогли. Через сто років у них цей перстень відвоював Чингісхан, власноруч відрізавши палець з перснем характерника. Великий монгол після цього зміг завоювати півсвіту, утворивши другу за площею, після Британської, імперію в історії. Але й він, оглядаючи урожаї сої, загубив те кільце. Один мільйон рабів перемацали землю, знайшовши там римські монети й щелепи шаблезубих тигрів, тільки не головне. Коли Чингізхан помер від раку нижньої щелепи й гортані, про кільце забули. Перстень лежав у землі ще сімсот років, аж поки пригноблений панами хлопчик-кріпак не втік із села, перед цим підпаливши склад із зерном експлуататорів. Він провів сорок днів у полі. Жив із солов’їної пісні й однієї зернинки, яку у дзьобику щоранку приносила пташка. В останній день, знеможений, голодний і спраглий, не маючи навіть сил, щоб зловити соловейка і з’їсти, шукаючи зернину, яку випустила в траву перелякана пташка, він знайшов перстень. Того хлопчика звали Нестор Махно.